UA
EN
images

Main Page Cultural
Welcome to PESI - Ukraine sites.

Символіка в українській міфології

Баран - символ чоловічого начала, творчої енергії, оновлення, сонячної сили; благополуччя, багатства, ситості, достойності; баранячі роги - емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною; бараняче руно - символ родючості; водночас баран - символ глупоти, нерозумної, впертої людини.

Зображення голови барана або його роги використовувались в древності як амулети для прикрашання кинджалів, поясних блях, гудзиків, булавок, керамічного посуду; Олександр Македонський в урочистих випадках одягав баранячі роги; корону з баранячими рогами носили давньоперсидські царі; а древньоєгипетський бог Амон зображувався з баранячою головою, як давньогрецький бог Зевс.

На Кавказі образ барана - символ ситості, достойності, покровителя, дітородження.

Найбільшою похвалою у чеченців було:»Він - як баран», тобто молодець, достойна людина, а в інгушів існували такі форми присяги:»клянусь сонцем», «клянусь могилою моїх предків», «клянусь бараном». Жінки Осетії просили саме у кам'яного «святого барана» дати їм дітей.

Баранячі роги - емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною. Рослинні пагони у вигляді завитка дуже схожі на баранячі роги. На кераміці вони зображені як такі, що виростають із чотирикутника, яким позначали землю, торкаються до зигзагу - знака води. Баранячі роги уявлялись рослинними пагонами подібно до того, як, наприклад, образний світогляд дитячого мислення бачив у серпі півмісяця ріг бика, або в гребінці - символ дощу. У зв'язку з тим, що баран символізував рослинність, очевидно, і виникло міфологічне уявлення про бараняче руно - символ родючості.

У весняних обрядах баран символізував воскресіння рослинності. Ще у 1911 р. У.Т.Олькотм у книзі «Легенди зоряного світу» розповідав, що через два тижні після дня весняного рівнодення «ввесь Єгипет тріумфував від радощів, що настало панування Овна. Народ прикрашав барана квітами, з урочистістю водив його в процесії». Це і є те древнє язичницьке свято, що перетворилось у Християнську Паску /Воскресіння Христа/. Тому їжа на Паску в різних країнах Європи включає смаженого барана. Дерев'яну фігурку тварини носили поряд із зображенням Христа. На ранньохристиянських малюнках Ісус Христос зображувався у вигляді ягнятка. Жіноча фігура, яка народжує барана, є знаком народження матінкою - природою земної рослинності.
В українському фольклорі баран, як правило, символізує дуже вперту людину.
В. Куйбіда.

Барвінок - символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил; невмирущої пам'яті про покійних; незайманості, цнотливості.

Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками /підсніжник, пролісок/, вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття. Ось як описує завивання весільного деревця М.Ф.Золотницький: «Наречений вирубує молоду сосонку або вишню й запрошує собі на допомогу товариша або родича, котрий одержує назву «боярина». «Боярин» вносить гільце до хати, стромляє у коровай. Тоді наречена, попросивши благословення, сідає з дружками за стіл, прикрашає гільця, в'ючи з барвінку гірлянди, складає букетики.»

Із барвінку молодому плели весільне сердечко. Рослину зривали через отвір калача, що спекла сестра. Г.Маковій у народознавчих оповіданнях «Затоптаний цвіт» приводить такі рядки. Гой на небі три зірнички,
А на землі три сестрички.
Перша несе гостру голку,
Друга несе нитку шовку,
Третя несе барвіночок
Молодому на віночок.

- Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне, - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.

Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку /барвінок малий/ українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил - щоб шлюб міцно оберігався. Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили - щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту. Барвінок, за П.Чубинським - разом із ягодами калини - символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали:»Барвінчик свій потоптала», а ще співали, переважно в Західній Україні: Бо у того жовнірчика ще й не одна буде, Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде. Усі її товарочки будуть мати вінчик, А у неї коло хати висохне барвінчик.

Барвінок - емблема викривальних сил. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно - вірили у народі. В. Куйбіда.

Бджола - символ Великої Богині; першопочатку світу, безсмертя; чистоти душі, творчої діяльності, верховної влади; працьовитості, невтомності; у слов'ян-язичників - символ кохання; у християнській традиції - символ старанності, красномовства, святості, непорочності, порядку, бережливості.

Як з'ясував міфолог М.Гімбутас, бджола ще за часів неоліту була одним із втілень Великої Богині. У деяких міфологічних системах символізувала душу, Небо. Емблемою Афродіти /грецької богині вроди і кохання/, а пізніше Діви Марії, а також Деметри Діани виступала саме бджола. У окремих народів Європи вона асоціювалася із потустороннім світом, поява бджолиного рою вважалася поганою ознакою. Зображення бджоли, вигравіруване на гробницях, означало безсмертя, відродження. У індусів бджола на лотосі - символ Вішну. Християни часто порівнювали себе з бджолами, а церкву - з вуликом. Літаюча бджола вважалася душею, що вступає у Царство Небесне.

У християнстві бджола завжди виступала на боці Бога проти злого духу, як провісниця весни, родючості. Існувала легенда про походження бджіл із сліз Ісуса Христа, розіп'ятого на хресті. Українці називали бджолу «святою», ніколи не говорили, що вона «здохла», а лише - «померла» /як про людину/. На Паску потрібно було навіть… вітатися з нею, щоб був багатим взяток. Існувало спеціальне бджолине свято - 17 квітня, день Зосими, коли приказували: «Господи Боже,… благослови і моїм бджолам зачати діло роботи на часті рої, на густі меди, від вологи земної, і від роси небесної, і від всіх зел квітучих» /О. Воропай/.

У давніх слов'ян бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі «солод меду і гіркоту жала» /Порівняйте відгомін цього у вислові «медовий місяць»/. У казках греків, румунів бджолі «приписується участь навіть у самому світостворенні» /Г. Булашев/.

Священне значення бджоли грунтується на легенді, що вона жила колись у раю, просила дозволу у Бога брати з квіток поживу.

В українських колядках бджоли - важливий елемент Світового дерева /див. Дерево світове/. Тобто вони вважались одними із зачинателів Всесвіту: Серед подвір'я зелений явір,
Під тим явором чорнії бобри,
На восиридку - ярії пчоли,
А на вершечку сиві соколи.

В українській літературі бджола - символ працьовитості, достатку /Г.С. Сковорода. «Бджола і шершень»/, самопожертви, вічного неспокою заради інших. Напр.: Хміліє мед у вуликах сухих,
Бджола бринить, як промінь віковічно…
Або:
Лиш трутень звик солодкі жерти соти,
Бджола ж для меду й серце віддала.
/А. Малишко/.

За свідченням проф. І. П. Заянчковського, у Польщі та Японії бджолам збудовано… три пам'ятники /!/. До речі, перший рамковий вулик у світі створив славетний український бджоляр Петро Іванович Прокопович.
О. Потапенко, Я. Потапенко.

Бик - символ бога землі, плодючості, сили Сонця; чоловічої потенції, працелюбності, фізичної сили, здоров'я.

Бик, корова - священні тварини. Бик - символ Місяця, бога землі, а корова - богині неба, разом вони - прабатьки світу, емблема плодючості не лише землі, а й чоловіка, уособлення його мужності, воїнської доблесті, безсмертя.

Бик - священна тварина. Віл /кастрований бик/ створений Богом і вважається благословенним за те, що коли новонароджену Богодитину поклали до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням. За українськими повір'ями та переказами, - напередодні Різдва Христового воли набували здатності розмовляти людською мовою. Здавна у слов'ян віл - перший помічник землероба, символ трудівника.

У шумерів роги бика зображувались на голові будь-якого божества, це був символ святості взагалі. Образ людинобика існував протягом тисячоліть у різних народів. Загальновідомою є грецька легенда про крітського людинобика Мінотавра. Людські жертви приносили фінікійському ідолу Молоху /володарю з головою бика/. Як відомо, жертви приносили богам. Індійського бога грози Індру інколи уявляли в образі бика, а скандінавський бог-громовержець Тор зображувався з рогами бика.

Бик - символ Місяця. Серп півмісяця асоціюється з рогами бика, а бізон із стрілою в боці символізує «смерть» місяця, тобто безмісячні ночі. Священною твариною акадського бога Апіса називали «бородатого бика», який «керував часом за допомогою золотих ріг». Вони вважали бога місяця джерелом плодючості. Існувало повір'я, що трава росте при місяці; у Франції селяни тривалий час сіяли при місяці - щоб родило.

Бик - символ бога землі. Народжений ще в палеоліті звичай вішати череп бика на фасаді і в інтер'єрі будинку свідчить про те, що бог землі був покровителем будинку не тільки в образі змія, але й в образі бика, з рота якого витікає вода, - символ землі, із якої витікає струмок. Душі померлих людей належать бику. В Середній Азії існував звичай хоронити покійного, загорнувши його тіло в шкіру бика /»мертвий належить бику»/.

Бик уособлював землю, тому в Древній Греції черепи биків прикрашали квітами, які символізували плоди землі, а на святі Діоніса чоловіки пили вино /»кров бога землі»/, щоб причаститись до божества.
В.Куйбіда.

Ботанічна символіка - символіка дерев, кущів, квітів, трав, плодів та ін. Наші пращури одухотворювали кожне стебельце. Обрядові дії, пов'язані із рослинним світом, за віруваннями, мали забезпечити здоров'я, добробут сім'ї, плодючість землі, щастя.

Вагомими символами стали на Україні калина /див. Калина/, барвінок /див. Барвінок/, васильки /див. Васильки/, вишня /див. Вишня/, євшан-зілля /див. Євшан-зілля/, жито /див. Жито/, зілля /див. Зілля/, квіти /див. Квіткова символіка/, мак /див. Мак/, тополя /див. Тополя/, яблуня /див. Яблуко/ та ін.

Промовистими символами для українців, окрім названих, є явір, ясен, сосна, бузина, липа, мальва, конвалія, рута-м'ята, лобода. Явір - символ козака, парубка, здоров'я та сили; молодості, віку людини взагалі, вічної пам'яті; дитинства.
Ясен - у скандінавів Священне Космічне Дерево. Присвячувалося Зевсу /Юпітеру/. На Україні був символом війни: якщо ворогові присилали гілку ясена - чекай нападу. У фольклорі ясен символізував також скромність, пісенну душу.
Сосна - у багатьох народів символ життєвої сили, плодючості, самотності; сили характеру, безсмертя. У давнину сосна /соснова шишка/ була емблемою Серапіса /Єгипет/, Зевса, Артеміди, Венери, Юпітера. В Японії сосна символізувала мужність, вірність та стійкість. Шишка цього дерева завдяки своїй формі слугувала також як фаллічний символ, що уособлював чоловічу силу, потенцію.
Сосна - священне дерево друїдів, фрігійців. На початку нашої ери 22 березня римляни зрубували сосну і несли до капища Кібели, щоб богиня зробила землю плодючою, а жінок позбавила бездітності /Скуратівський В. Берегиня. - К., - 1987. - С.213/. Слов'яни вважали її оберегом від нечисті, символом безсмертя.
Бузина - у Середньовічній Європі символ чародійництва, магії, сили духів. На Україні усимволізовувала, за даними Г.Булашева, оселю чорта, нечистий кущ. Вірили, що бузину проклято богом тому, що на ній начебто повісився Іуда-зрадник.../Булашев Г. Український народ. - С.319.
Липа - у європейській культурі уособлення жіночої грації, краси, щастя. У греків - емблема Бавкіди, подружньої любові /Купер Дж. Енциклопедія символів. - С.82/. На Україні вважали, що липі Господь надав силу відвертати прокляття, які вона приймає «на себе». Тому нібито на ній так багато наростів.

Рута-м'ята - символ очищення, дівочості, цнотливості, відвернення злих духів. У Європі набула значення смутку, горя.

У народній поезії українців це поширений фольклорний символ. Зустрічається у сполученні зі словами м'ята /рута-м'ята/, яра /молода/, зелена, сувора та ін. Вінок із рути означав дівування. Зів'яла рута - символ втраченої цноти. Часто рута символізує розлуку, самотність, нерозділене кохання, гірке життя. В українській літературі образ рути набрав дещо іншого символічного звучання. Наприклад, у поезії А.Малишка рута усимволізовує Україну, мову, пісню, її одвічне прагнення до волі:
Зійшла зелена вольна рута
На українському лану.
Або:
До своєї мови, що розкута,
Підвела у мудрості чоло.
І тому у пісні пахне рута
І Вкраїни б'ється джерело.
Чи:
Мій український кореню зелений,
Моя красуне, руто незабута!

Мальва - символ найдорожчого - любові до рідної землі, до свого народу. «Не було села, а в ньому хати, - пише В. Скуратівський, - де не палахкотіли б під вікнами мальви - ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!» /Скуратівський В. Берегиня. - С.17.

Конвалія - символ дівочої чистоти, скромності; весни. У християнстві - емблема непорочної Діви Марії і символ пришестя Христа /Купер Дж./. В українській поезії конвалія символізує пробудження природи, цнотливість, дівочість, скромність:
У білих келихах конвалій
Осяйні перла гомонять.

За даними професора С.Килимника, у XVIII - XIX ст. існували й інші ботанічні символи: шальвія /шавлія/ - «образ туги», бузок - «емблема втіхи молодого родинного життя», материнка - «емблема материнської любові та здоров'я дітей»; чебрець - /Богородична трава/ - «спокій родини та здоров'я дітей»; півонії - «розквіт дівочої краси, зрілості»; братки польові - «символ убереження від кохання близьких по крові»; розмай-вітер - «символ забуття, безнадії, розлуки».
Г.Потапенко.

Бузина - кущ-тотем, символ нечистого, пов'язаного з чортом, місця, що має велику магічну силу впливу переважно негативного характеру.

«Бузина - диявольське творіння: її посадив чорт і тепер постійно сидить під нею, а тому її ніколи не викопують із корінням, щоб не дражнити диявола, а залишають рости, де б вона не була.

Нічого не можна будувати на тому місці, де є старий корч: це місце - схованка чорта. Це місце нещасливе: як поставити хату, то господарі або діти будуть слабувати і мерти, а як на худобу, то худоба буде здихати і не буде вестися.

Як є бузина в городі або на полі і не можна її позбутися, то треба помастити сапу свяченим салом і висапати.

Ні викопувати, ні викидати бузину не можна, бо зведе руки й ноги.

Під бузиною не можна сідати чи лежати, бо може скрутити цю людину» /Дмитренко М. Народні повір'я. - К., 1994. - С.28/.

За народними уявленнями, бузина може приймати на себе людські хвороби, а тому до бузини ставилися з повагою, молилися: «Бузино! Послав мене Дажбог до тебе, аби ти взяла на себе мою недугу» /Див.: Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993. - С.15/.
М. Дмитренко.

«Бур'ян» - див. Прози символіка. Бур'янів символіка - символіка терну, очерету, кропиви, купини, полину та ін. Образи бур'янів у Біблії використовуються для алегоричного відображення негативних якостей людини, переважно безгосподарності; кропива - символ ледачкуватості господаря; терня - емблема, вінець безгосподарності; полин - нечесності, людських пороків, а купина символізує нетлінність Матері Божої.

Густі зарості кропиви - символ безгосподарності, ледачкуватості господаря. «Я проходив край поля людини лінивої та край виноградника недоумкуватого, - і ось все воно позаростало терням, кропивою покрита поверхня його...» /Книга приповістей Соломонових, 24,31/.

Важко сказати, які рослини мають на увазі, вживаючи в Біблії термін терня. Але, безсумнівно, це бур'яни, що символізують вінець безгосподарності і запустіння. У Книзі приповістей Соломонових для характеристики поля ледачої людини використовують вислів «Все воно позаростало терням» /24,31/. Лукавим людям не минути опустошіння:»Тернина й пастки на дорозі лукавого, а хто стереже свою душу, відійде далеко від них» /Книга приповістей Соломонових, 22,5/.

Очерет - символ слабкості, ламкості, непостійності. «Тепер ще ти надієшся собі опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет, що, коли хто спирається на неї, то вона входить у долоню йому і продірявлює» /Друга книга царів, 18,21/. Так підкреслюється безсилля фараона. Вислів «надломлена очеретина» вживається для означення слабкості віри, надломленості характеру. У давнину очерет використовували як перо для писання, як міру довжини.

У нас поширений полин гіркий, що містить гіркі речовини - ефірні олії. Тому у Біблії «полин» поєднується із символом «отрута». «...Щоб не був серед нас корінь, що вирощує їдь та полин...» /Повторення Закону, 29.17/. Безчесність, людські пороки та їх наслідки гіркі, як полин. Грішні люди зазнають кари Господньої полином. А Господь відказав: «За те, що вони покинули Закона мого, що Я дав перед ними, і не слухалися Мого голосу і не ходили за ним, за законом... ...Я їх, цей народ, полином нагодую й водою із жовчю напою!» /Книга пророка Єремії, 9.13-14/.

У книзі «Библейская энциклопедия» купиною називають терновий кущ, який був біля м. Хорива, горів, але не згорав. У ньому з'явився Мойсеєві Ангел Господній. Кущ, що горить і не згорає, прообразував Матір Божу, яка була нетлінною і за втіленням, і за народженням від неї Сина Божого. На думку тлумачів Св. Писання, описаний терновий кущ належав до одного з видів мімоз чи акацій, а в ботаніці купина - лісова трав'яниста рослина з білими квітами, схожа на конвалію.
В.Куйбіда.

Васильки /»зільє Василья»/ - символ святості, чистоти, привітності та чемності; хлоп'ячої краси й добра.

Васильки - запашна лікувальна трава із синіми квіточками, сильним стійким запахом. Колись на Україні селяни розводили їх побіля своїх осель. Васильки мали широке ритуальне застосування: їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах, святили на Маковія /1 серпня/, Спаса /6 серпня/. На Трійцю із васильків плели обрядові вінки. На думку етнографів, сакралізація цієї рослини пов'язана із легендами про знайдення хреста Господнього. На місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку на Україні назвали «васильки». За іншою легендою, рослина одержала назву «від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію» /Г.Булашев/.

«Вінки з освячених васильків одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну» /Українська минувшина. - С.228/.

Васильки інколи були атрибутом весільної обрядовості, ними кропили молодих; з них робили купіль для дітей при хворобах.

У фольклорі, літературі васильки символізують святість, чистоту, красу коханої: Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Або: «Без васильків і без рути спочивайте, діти» /Т.Шевченко/. Чи:
Васильки у полі, васильки у полі,
І у тебе, мила, васильки з-під вій,
І гаї синіють ген на видноколі,
І синіє щастя у душі моїй.
/В.Сосюра/.
Г.Потапенко.

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.

Верба має суперечливе /часто протилежне/ символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов'язували із вербою поняття жіночості, краси, м'якості. В Японії верба - дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні, які пов'язувалися з ідеєю загибелі. Верба символізувала також довговічність, повноту життя, була символом світового дерева /Мифы народов мира. - М., 1992. - С.370/.

Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість.

Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. «Верба, - вказував О.П. Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.118/.

О.А.Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії /Українознавство. - К., 1994. - С.296/.

Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів.

Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним /після важкої суворої зими-холоднечі/ було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок /Див. Ластівка/ - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим /чи золотавим/ усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. «Зацвіла верба - прийшла весна,» - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.

На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:»Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!» Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою» /Скуратівський В. Берегиня. - С.268/.

Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води /див. Вода/. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці /див. Криниця/, священні для українців місця, копали біля верби. Де срібліє вербиця, там здорова водиця, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, «вербового духу», що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду «живою», цілющою також спричинили пошануванню цього дерева.

Культ верби, як ми вважаємо, був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність.

Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба /див. Колиска/, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни /див. Човен/, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку.

У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя /за тиждень перед Великоднем/. Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство:
Будь багат, як земля,
І будь плодний, як лоза!

Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце.

Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням:
Летіла зозуля, кувала,
Щось вона вербиці казала
Пора тобі, вербице, розвиться,
Пора тобі, хлопчино, жениться.

Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення.

В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.:
Я тільки нині зрозумів до сліз,
Що ви вже не повернетесь до хати...
І слово тихе й сумовите - Мати -
Цвіте в мені, як сивий верболіз.
/О.Білаш/.
Не повернуть козаки з походу,
Не заграють сурми на зорі...
Будуть вік стояти біля броду
Посивілі верби - матері.
/В.Симоненко/.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
/В.Симоненко/.
О.Потапенко.

Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, - світове дерево життя /див. Дерево життя/. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік» /Українознавство. - К., 1994. - С.286/. На думку Г.Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» /пор. із словом «Все-вишній» /Всевишній/. Отже, вишня - це «божественне дерево», присвячене Сварогу /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С.118/.

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя.

По-перше, слово «вишня» - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» /висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/ мало аналогічні форми - «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» - вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка /Т.1. - С.201/ фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня...» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» - це «свят».

За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/. Споконвіку священні речі українців - білі /хата, вишиванка, хустина, рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України.

Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка:»Садок вишневий коло хати» /Т.Г.Шевченко/. Або:»Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» /М.Старицький/.

У поемі І.Я.Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.
Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня – наречена
Вже до віночка міряла туман.

У поемі І. Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря.
І на завершення - рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня - Матінко Всевишня -
Весь білий світ - то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.
О.Потапенко.

Віл - символ космічних сил; жертви, страждання, терпіння; важкої праці; покори, самопожертви; пітьми та ночі; багатства; працьовитої людини, господаря.

Віл - кастрований бик, якого використовували як тяглову силу.

За міфами, у язичників був «скотій бог» Велес /Волос/. Він охороняв череди худоби, опікував купців. У давнину слово «скот» означало багатство, гроші. Отже, це був бог багатства. На думку митрополита Іларіона, Аріеля Голана ім'я бога Велеса походить від старослов'янської форми «воль», пізніше віл, бо віл-бик часто обожувався /обожнювався - О.П./.

У південних слов'ян був міфологічний герой Здухач, який захищав поля, тварин від злих духів. Це був надзвичайно сильний чоловік, проте він міг перетворюватися у вола.

На Новий рік символом щастя в оселі вважався у слов'ян полазник - людина, яка першою переступить поріг. Часто селяни «доручали» цю роль саме волові, заводячи його до хати. Щиро вірили, що тоді у господі буде достаток увесь рік /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.445/. «Воли ..., - пише Г.Булашев, - створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням» /Булашев Г. Український народ... - С.323/. Побутувало цікаве повір'я, що напередодні Нового року та Різдва воли можуть навіть... розмовляти людською мовою.

Століттями воли були надійними помічниками чумаків - українських купців. Ось як описує чумацьку валку Д.Яворницький:»Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, «як з води», волами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки» /Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. - Т.1. - Львів, 1990. - С.298/. Символіка такого святкового вола, очевидно, пояснюється відгомоном вірувань про Велеса. На початку кожної важливої справи язичники приносили жертви богам, умилостивлювали їх. Свічки /вогонь/, золото /багатство/, стрічки /промені всесильного сонця/ були атрибутами вшанування давнього бога скотарства, торгівлі - Велеса.

У селянському господарстві українця віл був головною тягловою силою, тому став символом працелюбності, багатства:»У кого віл та коса, у того грошей киса», «Вали на воли - усе повезуть». Старий віл символізував досвідченість, уміння /»Старий віл борозни не псує»/. К.Сосенко наводить цікавий зразок давньої української колядки про створення світу, де головними персонажами є чотири воли, що «в золоті горіли». На думку вченого, це «символи чотирьох місячних фаз, - роги волів або турів - це частий символ люнарний в колядках і щедрівках» /Сосенко К. Різдво-Коляда...- С.263/. Маються на увазі такі фази: молодий місяць /молодик/, півмісяць, місяць уповні та місяць, що зникає й темніє.
О.Потапенко.

Вовк - символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості.

Вовк, як не дивно, був символом доблесті, честі, мужності у римлян та єгиптян. У багатьох міфологіях вовк асоціювався з богом війни або вождем дружини. Часто вовк є родоначальником племені. Характерний у цьому плані міф про засновників Риму, братів-близнюків: Ромула та Рема, що були вигодувані вовчицею. Відома легенда про персидського царя Кіра, котрого також вигодувала вовчиця. Подібні міфи є у монголів, китайців, індійців.

У «Слові про Ігорів похід» здатність перетворюватися у вовка притаманна декільком героям, а саме князю Всеславу:»Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав». Самому князю Ігорю:»Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком». У слов'янській міфології поняття про перевтілення вождя племені або дружини пов'язане з образом вовка, що народився від вогняного змія. Такий персонаж з'являється на світ в образі людини, але з характерною позначкою: «у сорочці» або з «шерстю вовка», тобто з ознакою дивного походження.

Пов'язаний з образом вовка міфологічний персонаж київського велетня ВОЛХА /Волги/, «що мав дивні властивості обертатися на тварин та птахів... У билинному епосі Волх, на відміну від інших богатирів обвертається то на вовка, то на горностая, то на сокола» /Персонажи славянской мифологии/Сост. А.А. и С.А.Кононенко. - К., 1993. - С.42/.

У біблейській традиції вовк символізує жорстокість та кровожерливість. Характеризуючи 12 племен ізраїлевих, Мойсей говорить про племена Вениямина:»Вениямин - хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич» /Ім.XLIX, 27/.

В Євангелії від св. Матвія вовк - символ лицемірства та брехні. Св. Матвій передає слова Ісуса Христа:»Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, всередині - хижі вовки» /Мт. 7, 15/.

У фольклорі різних країн вовк - символ жадоби, ненажерливості, жорстокості.

Українська казка разом з тим вважає вовка сміливим та небезпечним звіром, що має дар знищувати чортів:»Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розплодилося, що і світу не було б видно» /Українська минувшина. - К., 1993. - С.232/. В Україні відомий сюжет про Вовкулаку /див. Демонології української символіка/.
Ю.Мільошин.

Вуж - див. Гадюка.

Гадюка /змія/ - символ енергії життя; воскресіння і водночас смерті; кругообігу явищ; інтуїції; глибокої мудрості; прихованих знань; духовних скарбів.

Гадюка - символ злоби, люті, підступності, лукавства, знаряддя кари Божої, спокуси. З іншого боку змія - емблема медицини, символ зцілення, гігієни, вона дочка землі, матір всього живого, ідеал працелюбства. У багатьох міфологіях світу змія вважалася охоронницею джерел життя і безсмертя, а також недосяжного багатства духу. На думку Бейлі, змія «може бути символом найпотаємнішої мудрості і величезних таємниць». На думку вчених, змія є символом та атрибутом активних сил /позитивних та негативних/, які керують світом. Широко відомий гностичний /теософічний/ символ Уробороса - змії, яка кусає свій власний хвіст. Це означає вічність, опору світу. Окрім того, змія означала також сублімацію особистості, тобто відхід від «мирського життя» і посвячення себе лише духовним устремлінням. У католицьких єпископів одним із знаків розрізнення був кадукей - жезл із симетрично переплетеними зміями. Вони символізували рівновагу сил Добра і Зла.

Змія на Т-подібному хресті означала смерть «нижчих» інстинктів в ім'я духовного зростання, і думку про те, що людина, яка здійснила заглиблення у сферу спіритуального, набуває мудрості. Змія, розрубана надвоє, усимволізовувала таку глибоку думку: «Якщо ми не з'єднаємося з Христом, то через гріхи повинні померти!».

У давнину вірили, що змії навчили людей лікуванню, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. Асклепій /по-лат. Ескулап/, син Аполлона, бог медицини і цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих. Одного разу навколо посоха Ескулапа обвилася змія і він убив її. Інша змія воскресила вбиту цілющими травами. З тих пір Ескулап завжди зображувався із посохом, обвитим змією. Дочку Асклепія Гігію давні греки зображували у вигляді молодої жінки зі змією, яку вона годує з чаші. Від імені Гігія походить відомий розділ медицини - гігієна.

У Біблії змій - емблема злісності, лютості, підступності, лукавства. Диявол прийняв образ змія і підмовив Єву з'їсти заборонений плід яблуні. «І сказав змій до жінки:»Умрете - не вмрете! Бо відає Бог, що для того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючі добро і зло!» /Книга Буття 3.4-5/. Господь Бог покарав і змія, і жінку:»За те, що зробив ти оце, то ти проклятий над усю худобу, і над усю звірину польову! На своїм череві будеш плазувати і горох їстимеш у всі дні життя свого» /Книга Буття 3,14/.

У фольклорі, особливо в казках, важко відшукати позитивні образи гадюки. Вона - то знаряддя кари Божої:»Як не вкусить, то засичить», «Щебече, як соловейко, а кусає, як гадюка», «У гадюки нема іншої науки, як кусати». За народним сонником, як присниться гадюка - чекай зради, підступності, небезпечного ворога або хвороби, а вбив гадюку - позбавився свого ворога. Однак, за повір'ям, 21 квітня на Радіона /Руфи/ вбивати змій не дозволялось, бо «Хто побачить гадюку і вб'є, то сонце три дні буде плакати». Відтак, запримітивши плазуна, казали:»Гадина, гадина! Не кажи ти гадові, що я тебе бачила, і я не буду нікому казати».
О.Потапенко, В.Куйбіда.

Голуб - символ Великої Богині; духовності та сили сублімації; у християнстві - символ Святого Духа; у фольклорі і літературі - символ щирої любові, злагоди, ніжності; вогняної творчої сили; місяця.

Голуб - поширений символ античної міфології. Напр., символами західносемітської богині Тінніт /Таніт/ були голуб та півмісяць. Туран, етруський бог любові і плодючості, зображувався із голубом у руці. У голубок могли перетворюватися дочки Титана Атланта, Плеяди, Велс /Велес/, ворог Перкунаса, балтійського бога грому та блискавиці. Отже, образ голуба пов'язувався в першу чергу із Небом, богами, світотворенням, коханням, духовністю.

В українських стародавніх колядках, на думку К Сосенка, голуби «вважаються духовними єствами і символами творчих сил при різдві світла», «символ живого вогню й символ місячної містичної творчої сили» /Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. - К.,1994. - С.144/.

На Україні голуба пов'язували також із божеством грози, блискавиці, дощу. Із занепадом язичництва змінюється і символіка голуба, який пов'язується із Святим Духом. Поширеним було вірування, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба /пор.вислів «душа відлетіла»/. З цим, очевидно, пов'язана категорична заборона вживати у їжу голубине м'ясо, що проіснувала аж до XVIIст. Тих, хто знищував голубів, вважали великими грішниками. І навпаки: хто тримав у оселі цих ніжних птахів, матиме достаток і щастя. Про вагомість цього символу свідчить і той факт, що на святинях українців - рушниках - чи не найчастішим є мотив голуба та голубки. Вони символізували не лише вічну та ніжну любов, а були й оберегами, зокрема, від пожежі.

У фольклорі та літературі XIX-XX ст. голуб найчастіше символізує подружню вірність, чисте кохання:
Сяду, мила, дорогая,
Сяду, моя любко!
Буду тобі вірним другом,
Вірная голубко!
У піснях, поезіях голубкою часто називають сиву матір:
Голуб сизий, голуб сизий,
Голубка сизіша,
Батько милий, батько милий,
А мати миліша.

Всесвітнім символом став «голуб миру» Пабло Пікассо, що уособлює прагнення землян жити без воєн, у мирній злагоді.

О.Потапенко.

Демонології української символіка - символіка, пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів та інших.

Демонологія - це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів /демонів/. Демон /у грецькій міфології/ - це «узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи /рідше/ добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії /чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі/. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи» /Мифы народов мира. - Т.1. -М.,1980. -С.366-367/.

У час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - С.122-123/.

Етнографи вважають, що переважна більшість образів української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т.д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.

В.Милорадович розглядає питання походження образу чорта - фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів. В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким. Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У малоросів утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого - первинний тип надприродної істоти, духа - душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот /Милорадович В. Українська відьма. - К.,1993. - С.26-27/.

В українській демонології, як вказує С.Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога - антипода Білобога /див. Білобог-Чорнобог/, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно легенди, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: «Амінь», і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто - у воді, хто - у лісі, хто - у полі і т.д.

В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. «Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі»/Супруненко В. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя,1993. - С.123/. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. «Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту» /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.138/.

Баба - міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскочує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості /Українська минувшина. - С.219/. С.Плачинда доводить, що з прадавнього символу життя, здоров'я, вагітних, родючості - баби - розвинувся сучасний образ Берегині /Словник української міфології. - С.13/. Таким чином, від одного прадавнього символу відмежовуються полярно протилежні: символ зла та смерті з одного боку /баба або дика баба/ та своєрідний символ ствердження життя і благополуччя /Берегиня/.

Блуд - демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо. Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому, блукає на одному місці до повного знесилення. «Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка» /Кобилянська О. «Земля»/.

Вихор символізував злу силу, яка призводить до психічної хвороби. Вихор є також символом душевного неспокою. Змальовувся у вигляді старого вусатого діда. Щоб урятуватися від вихору, який постійно міняє місце свого перебування, необхідно попасти у нього ножем.

Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - К.,1992. - С.432/. «Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі» /Народини. - С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь - «знання»: слово відьма спочатку вживалося в значенні «та, що все знає», звідки розвинулося подальше «ворожка», а пізніше - «зла, сварлива жінка».

Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір.

В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов П.В. Народные рассказы о ведьмах и упырях//Українці. - С.432/.

У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.

Вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується» /Українська минувшина. - С.220/.

Вовкулака - в українській міфології - людина-оборотень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка /Мифы народов мира. - Т.1. - М.,1980. - С.242/. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. «Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає» /Воропай О. Звичаї нашого народу. - С.5-6/.

Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені - це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені /обернені/ вовкулаки - істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. «Як тільки людина робилася вовкулакою, вона відразу ж з голови до ніг вкривалася звірячою шерстю і втікала від інших людей. На вовка теща могла обернути зятя за те, що він погано поводився з її дочкою; дівчина, кинувши стрічку на хлопця, який її зрадив, робила його вовкулакою; жінка, пов'язавши на шию чоловіка мотузку, домагалася того ж. Вовкулаки цієї категорії були жертвами відьом і не мали над ними ніякої влади» /Супруненко В. Народини. - С.134/. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу.

Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Водяник - це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією.

Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти - дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у «Лісовій пісні» Лесі Українки.

Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.

Домовик - це «хатнє» божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. «Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним» /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.23/. І.Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві /звідси прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить/. Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів.

«Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: «Цур тобі, Пек!» Звідси й старі наші вирази: «цуратися» - відділитися, відійти від когось за межу Цура, «спекатися» - позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/.

Чур або Цур, ст.сл. Щур, - це обоготворений предок, пор. пращур» /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.125/.

На Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.

Лісовик - міфологічний образ, який, згідно легенд, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. «Лісовик - малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» /Леся Українка, «Лісова пісня»/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм.

В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.

Мавки є різновидом русалок. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати.

Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови.

Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити:»Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди /Українська минувшина. - С.223; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.49/.

Песиголовці - міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Вони були дуже злими і кровожерливими. Песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:» Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли» /Супруненко В. Народини. - С.136/. Песиголовці мали вигляд дуже високої, вкритої шерстю істоти з собачою головою та одним оком посеред лоба. Песиголовці - сироїди /ті, які їли сире людське м'ясо/, мали одну руку й одну ногу. Зчіплюючись по двоє, вони дуже швидко пересувалися.
Песиголовці є символом жорстокості.

Польовик - один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, роги, телячі вуха і великі зуби. Польовик міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману.

Русалки - це досить яскраві образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в чистий четвер, і гуляють до осені. Найбільше їх буває на землі від чистого четверга до свята Петра. Русалки гойдаються на вітах дерев, співають, танцюють, бігають по траві, кличуть людей, заманюють молодих хлопців своїми чудовими піснями і привабливою зовнішністю, а потім затягують їх у воду і залоскочують. Оберегом від русалок були хрест і полин /див. Євшан-зілля/.

Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Вони підбирали молодих дівчат-утопленниць та дівчат, що померли нехрещеними, і цим примножували свій рід.

«За білоруським повір'ям, - зазначає В.Милорадович /Українська відьма. - С.22/, русалки - утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат і жінок зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в центральній Малоросії, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір'їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні».

Потойбічне життя русалок зображується темними фарбами: їм на тому світі темно; їхнім душам немає пристанища. Русалки носять біль у своїх душах і плачуться на матерів за те, що ті не змогли зберегти їх життя.

Тепер народ вірить, що русалки - то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів» /Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - С.50/.

Із сказаного можна зробити висновок, що русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії.

Скарбник - охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті /заховані людьми під час різних життєвих моментів/ та нечисті /такі, що перебували під охороною нечистої сили/. Скарбник /злий дух/ охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу /Українська минувшина. - С.224/. В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.

Упир. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно одних уявлень, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно іншого вірування, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому задля того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити /П.С.Ефименко. Упыри /из истории народных верований// /Українці. - С.499/.

О.Афанасьєв стверджує, що упирі - це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/.

Уночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше - на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали.

Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій.

В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.

Чугайстер /лісовий чоловік/ - фантастичний демонологічний образ, який своєю поведінкою нагадує лісовика. Зовні це дуже високий, покритий довгим волоссям /або одягнутий у біле/ чоловік. Чугайстер - це заклята чаклунами людина. Харчується мавками. Людей не зачіпає, ставиться до них доброзичливо /Українська минувшина. - С.225/.
Л.Довбня.

Дерево життя - символ життя Космосу, його зародження; росту, гармонії, безсмертя; вісі, що з'єднує різні світи; невичерпних життєвих сил; вічного оновлення та відродження.

Образ «дерева життя» - всесвітній символ. У різних міфологіях відомі священні дерева: у Німеччині - липа, в Індії - фігове дерево, у скандинавських народів - ясен, у праукраїнців - вишня, дуб, верба, калина та ін.

Чому саме слово дерево /а не назва птахів чи звірів/ входить до цього словосполучення? Інакше кажучи, чим спільні поняття «дерево» і «життя»? Мовознавець В.В.Колесов з'ясував, що слово «здоровий» /здоров'я - це життя/ походить від давньої форми su-dorr-o, що дослівно означає «із гарного дерева, міцний як дерево, сильний». Побажання здоров'я /а, отже, довголіття/ «Здрастуй! Здорові будьте!» утворено із побажання бути твердим і міцним, як лісове дерево» /Колесов В.В. Мир человека в Слове Древней Руси. - Ленинград, 1986. - С.211/. Окрім того, на нашу думку, довговічність деяких порід дерев, вічнозеленість, їх обожнення, практична цінність /від вербової колиски до хатнього начиння і соснової домовини/ і спричинили появу асоціації «дерево-життя».

Світова міфологія описує, окрім Дерева життя, Дерево пізнання, Добра і Зла, «мисленне дерево» та ін. Напр., в уяві стародавніх єгиптян світове дерево - із золота. На верхніх вітах - дорогоцінне каміння і богиня неба Нут. Для китайців світове дерево - це шовковиця, на вершині якої - півень, на вітах - десять сонць та ін.

«В основі дерева, - зазначає Я.Музиченко, - лежить хрест, тобто на горизонтальній площині воно і простір довкола діляться на чотири частини, реалізуючи уявлення про час /ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима/ і простір /схід, південь, захід, північ/. По вертикалі світове дерево членується на три частини: нижню, коріння /підземний світ/, середню, стовбур /земний світ/ та верхню, крону /небесний світ/. До кожної з цих частин прив'язані певні істоти: внизу, побіля коріння, змії, риби, водоплавні птахи й тварини, бо низ дерева - не лише підземний світ, але й море, річка, всяка вода.

До середньої частини - землі - туляться великі тварини - бики, коні, олені, вовки, ведмеді і люди.

У верховітті світового дерева селяться птахи і бджоли, тут же розташовуються небесні світила» /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.61-62/.

Світовим деревом українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа та ін. Образ світового дерева пов'язаний із Богинею-матір'ю, тризубом, родоводом, горою, ставком, церквою та ін.

Зображення дерева життя знаходять на старовинному посуді, керамічних виробах, вишивці; писанках.

Відгомін про світове дерево, очевидно, міститься у гарному повір'ї про те, що людина не марно проживе життя, якщо посадить дерево, виховає дитину, знищить змію. На Україні існував звичай саджати на честь загиблих героїв дерева - живі пам'ятники. А весільне гільце із сосни, Новорічна ялинка - то все сліди прадавнього міфу про дерево життя.

Відлунням теми світового дерева у слов'янських літературах є Боянове «мисленне дерево», пушкінський «у лукоморья дуб зеленый», опис із повісті М.В.Гоголя «Майська ніч або Утоплена».
О.Потапенко.

Дерево світове - символ богині, володарки неба і всієї природи; в образі жінки воно - емблема невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне; світове дерево - своєрідна модель світу і людини, її родовідне дерево. Існує цілий ряд спрощених модифікацій дерева світового: це гілка, хрест, мітла, віник, стовп і т.ін., які розширюють і доповнюють його символічне значення. Рослинні орнаменти вперше з'явились на палеолітичних амулетах, коли ще не було землеробства і рослини не могли стати об'єктом поклоніння на аграрній основі. Зображення священного дерева зустрічається і в доколумбовій Америці /Голан А. Миф и символ. - С.375/.

Світове дерево було втіленням Великої Богині, володарки неба і всієї природи. З ним пов'язані долі людей. Найчастіше священними були дерева, у яких в плодах чи стовбурі знаходили молочний сік. Він асоціювався з молоком Великої матері світу. У зв'язку з уявленнями про світове дерево як втілення богині на ногах жіночих статуеток розміщували знак землі. Ноги богині - це корені дерева, що знаходяться в землі. Богиню зображували і змієногою, бо земля - місце мешкання змії. Відповідно і верхня частина дерева асоціювалася з головою богині. Новорічна ялинка із зіркою - це також священне дерево з символом неба чи сонця. Джеймс Джордж Фрезер у книзі «Золотая ветвь» наводить чимало прикладів асоціації дерева груші, вишні, явора, берези, верби і т.д. з жінками взагалі.

В обрядових атрибутах українців зустрічаються віха, висока палиця з колесом-сонцем, весільне гільце, Марена з верби і т.д. Тризуб також символізує світове дерево. Весільне гільце теж робили із сосни, прикрашали квітами, калиною, стрічками; воно символізувало наречену. Світове дерево в образі жінки символізує невичерпну силу, що відтворює все живе, вічне, оновлене. Чи не тому в українських легендах, піснях, повір'ях дівчина, жінка частенько перетворюється в дерево: калину, вербу, тополю.

У зв'язку з тим, що померлі вважалися тими, хто повернувся до Великої матері, виникли похоронні традиції, такі як поховання під деревом, у кроні дерева, дуплі, стовбурі, дерев'яній домовині.

Символ дерева, - відзначає Г.Лозко в книзі «Українські символи», - один із найстаріших. Вічнозелене дерево Життя складається з трьох сфер: стовбура, верхів'я, коріння. Стовбур означає земне життя людей, крона дерева - духовний світ богів, коріння - підземний, потойбічний світ. Ці три яруси світу зображувались ще на Трипільських глеках. Отже, світове дерево - своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце.

Дерево життя - це родовідне дерево, де кожна гілочка символізує когось із предків, або родичів /братів, сестер і т.д./. Такі родовідні дерева (як оберіг) можна побачити на рушниках коло образів у кожній українській хаті.

Дерево світове - провісник людської долі. Звечора 6 грудня, напередодні Святої Катерини, дівчата гадали. Вони крали в чужому садку гілочку вишні і ставили її у воду. Якщо вона до Різдва розцвіте - того ж року дівчина вийде заміж. 7 грудня, на Катерини, дівчата роблять те, що і напередодні. Беруть стільки гіллячок, скільки членів сім'ї. Які галузки не розвиваються, то начебто стільки чоловік помре в родині.

Гілка - частина священного дерева, спрощений його символ. Часто богів зображували з гілкою в руках. В Європі існував звичай при вигоні худоби перший раз на пасовище ударяти її гілкою, щоб була сильною і молочною; кидати його на дорозі заборонялось - не будуть тварини самі ходити ввечері додому. У багатьох народів існували обряди «сікти» дітей або дорослих гілкою берези, вишні і т.ін., тобто їм бажали покровительства Богині.

Світове дерево в своїй основі має хрест, що символізує модель людини з розставленими руками; поділ доби на ранок, день, вечір, ніч; року - на весну, літо, осінь, зиму; поділ простору на північ, південь, захід, схід. Отже, хрест - спрощена модифікація світового дерева, символізує життя, безсмертя, плодюче начало. Ще з епохи бронзи хрест символізував сонце.
В.Куйбіда.

Дідух /Сніп-Дідух, Дідух-рай, Дід, Коляда/ - символ урожаю, добробуту, багатства; безсмертного предка, зачинателя роду; духовного життя українців; духовних начал етнічної самосвідомості; оберега роду.

Дідухом називався житній чи пшеничний сніп із першого зажинку. У пишний вінок ув'язували кілька пучків, окремо обплетених соломинками. Дідуха квітчали стрічками, гілками ялини і ставили на покуті /див. Покуть/. Дідух символізував першопредка народу на Новий рік. За даними В.В.Колесова, у давнину слово «старий» означало, як не дивно, сильну, міцну людину. «Старий» - це старший у роді, який у разі потреби ставав першим. Слово «діди» асоціювалося із «непізнаваною далекою давниною» /Колесов В.В. Мир человека. - С.89-90/. Отже, Дідух - це прапрадід, але «символ не самого одинокого попередника народу, але батька первісної рідні» /Сосенко К./. Причому його вважали невмирущим, вічно живим, найпершим предком українців. Дідуха розглядали як «боготвореного предка роду», «культурного лицаря», «міфологічну постать». Емблемою, символом Дідуха були місяць, сонце.

«Сніп-Дідух /»Рай»/, - пише С.Килимник, - це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи «покровителів» свого дому. Український народ у ті далекі часи вірив, що всі духи /душі/ померлих - це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку вони перебувають на нивах та серед скоту; сприяють урожаю, охороняють його від бур, від граду та засухи... Отож, коли вижати ниву, то духи-люди вселяються в останній почесний «сніп-Дідух» або «Рай» і переселяються до господаря в клуню... /Килимник С. Український рік. - С.23-24/.
Отже, Дідух символізував новорічний урожай, багатство, долю людини.
Не випадково стояв Дідух на найпочеснішому місці.
Я.Потапенко.

Дніпро //Славута, Славутич// - символ України; долі народу; величі, нездоланності, слави; козацької волі, звитяги; священної ріки українців; унікальності, неповторності.

Дніпро - найбільша і найславетніша ріка України. Як відомо, у давнину ріки /див. Ріка/ обожнювалися всіма народами світу.

Славута, на думку П.Трощина, був богом головної річки давніх слов'ян, сином богині Слави, що символізувала військову перемогу. Я.Головацький пов'язував назву Дніпро з іншою богинею наших предків - Даною. На думку О.Знойка, назва Дніпра походить від двох слів: Данh /Дані - Діві/ і присно, що означає «завжди», «повсякчасно»/. Стародавня назва священної ріки наших пращурів збережена у церковнослов'янській формі «Приснодіва». Саме у водах Дніпра приймали обряд хрещення кияни у 988 році.

У середні віки Дніпро був заповітною рікою запорожців. За свідченням Д.Яворницького, «у козацьких думах він /Дніпро/ називається «Дніпром-Славутою», у піснях - «Дніпром-братом», лоцманською мовою - «Козацьким шляхом». Саме по воді славні запорожці часто здійснювали свої походи, визволяючи з турецької неволі єдиновірних братів.

Безмежно любив Дніпро геніальний Кобзар і не випадково заповідав поховати себе на Канівських схилах.

У роки Великої Вітчизняної війни саме героїчна битва за Дніпро стала переможною віхою у визволенні України від фашистських загарбників.

Воістину Дніпро - це наша слава, наша доля, наша Україна. У нас, як писав Т.Г.Шевченко, «немає другого Дніпра».
О.Потапенко.

Домовик - див. Демонології української символіка.

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості.

Дуб був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі. У християнстві дуб /як і кедр/ був символом гордості і пихатості. Під дубом став царем Авімелах; Яків закопував чужих богів теж під цим деревом.

Емблема Христа - дуб, за деякими версіями із нього ж був зроблений хрест-розп'яття.

Вінок /див. Вінок/ із дубового листя символізував силу, міць, гідність. У Греції священний брак Зевса і Гери, бога і богині дуба, відзначався з великою помпезністю. У магічному дійстві жрець Зевса вмочував гілку дуба в священне джерело на горі Лікей, а греки молились і просили дощу. Зображення землі, яка просить у Зевса дощу, збереглось в афінському Акрополі. А в час посухи афіняни молились богу: «Дощ, дай дощ, о улюблений Зевс, полям афінян і долинам». Зевс керував не тільки дощем, а й громом і блискавкою, тому греки обгороджували місце ударів блискавки, будували там вівтар, який ставав місцем жертвоприношень божеству.

В древній Італії всі дуби символізували Юпітера /двійника Зевса/. Кельти Галії, друїди вважали священними дуб і омелу, на якому вона росте.

Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення «будь-яке дерево», «дерево взагалі», тобто «ліс». Це слово передавало значення «чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, «слід приносити жертву» /Колесов В. Мир человека... - С.211/. Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне.

Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому вшановували їх, категорично забороняли вирубувати. Дубам в жертву приносили биків, кабанів, півнів, хліб та ін. До речі, хліб, півень /див. Хліб, Півень/ символізували Сонце. А, отже, дуб був сакральним знаком не лише Перуна, а й Сонця. У капищах перед ідолами горів невгасний вогонь, символіка якого переплітається із Сонцем.

Мовознавці підрахували, що лише в «Словнику російських народних говорів» міститься майже двісті слів, які утворені від кореня - дуб-.

Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. Так, славнозвісний Хортицький дуб прожив майже 2 тисячі років! Зараз на Рівненщині росте 1300-літній патріарх-красень.

За стародавніми язичницькими легендами у вирії-сонмищі богів і душ - росло першодерево світу - прадуб з молодильними яблуками безсмертя /Плачинда С./.

На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння.

Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок.

На Зелену неділю колись на Київщині готували ігровий /сухий/ дуб. Це була висока жердина із колесом, уквітчана травами, стрічками. Люди виконували обрядові пісні, закликаючи весну, живильний дощ та ін.

У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака /»Парубочки як дубочки»/. На думку А.Голана, асоціативна пара «дуб-чоловік» зумовлена певною мірою формою жолудя, що нагадує фалл /дітородний орган/.

О.Воропай описує обрядодію-гру «Горю - дуб», у якій один із учасників - дівчина, інший - хлопець. Причому він є отим «дубком-козаком», що горить від кохання до милої. Аналогічні символи переповнюють українські пісні:
Ой у полі дуб зелений,
Під тим дубом вишня;
А там козак конем грає,
Щоб дівчина вийшла.
О.Потапенко.

Євшан-зілля /полин/ - символ пам'яті; рідної землі, Батьківщини; своєрідний пароль українців.

Євшан-зілля /полин/ - степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом. У Біблії слово «полин» нерідко поєднується зі словом «яд». Грішники часто зазнають кари Господньої саме полином.

Слово «євшан» за походженням тюркське. В Іпатіївському літописі міститься цікава оповідь про братів - половецьких ханів - Отрока та Сирчана. Після поразки від Мономаха хан Отрок опинився у Грузії, а Сирчан залишився коло Дону. «По смерті ж Володимира остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези /частина Грузії/, мовивши: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слово моє, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, а ніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою /Махновець Л. Літопис руський. - С.368-369/. Не випадково митрополит Іларіон підкреслював: «Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає» /Дохристиянські вірування... - С.58/.

В українському фольклорі полин - надійний оберіг від русалок, іншої нечисті. За віруваннями, на Русалчин великдень мавка, перестрівши людину, питала: «Полин чи петрушка?». Якщо та показувала полин, русалка миттю зникала.

У фольклорі полин виступає, як правило, символом нещасливого, безталанного життя:
Лучче мені, мати,
Гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати,
Із нелюбом сісти.

Образ «євшан-зілля» став літературною традицією. Він зустрічається у творах І.Франка, М.Вороного, Л.Забашти, М.Чабанівського, В.Коломійця, О.Гончара та ін.

В останні роки цей символ розширює свої межі, поглиблюється. «Євшан» - це і хронос, товща часу, символ вічної любові до Батьківщини, символ її незнищенності. Це і простір, тобто символ єднання, спільності всіх, хто любить Україну. Де б вони не жили - чи в Канаді, чи в Америці, чи в Австралії...» /Сологуб Н. Євшан-зілля//Культура слова. - Вип.45. - К.,1994. - С.13/.
О.Потапенко

Жаба - символ хвалькуватості, завищеної самооцінки, скупості; засіб Божого покарання; емблема розуму, розсудливості.

У стародавніх кельтів жаба - Володарка Землі, сила цілющих вод. У китайців - місячна істота. У християнстві водночас і символ воскресіння, і бридкий аспект гріха, єретика, невситимої насолоди, жадібності.

Жаби були послані в Єгипет як кара фараону за його жорстокість і небажання відпустити ізраїльтян на землю Обітовану. Кара була тяжкою. Жаби з'явились у такій кількості, що заповнили собою будинки, спальні, ліжка, печі єгиптян. Вони помирали у величезній кількості й отруювали повітря нестерпним запахом, заражали його. Це покарання посилалось і за забобонність єгиптян. У них жаби вважалися священними тваринами. Отже, священна тварина єгиптян стала засобом Божого покарання /Вихід 8.2/.

Жаби належать до класу земноводних. Свого часу вони були єдиними мешканцями суші цього типу. Але, не дивлячись на свої виключні права аборигенів Землі, доброї слави не набули. Це надзвичайно велика несправедливість і помилка. Символічні образи жаби з точки зору біолога помилкові; література і фольклор у великому боргу перед цими тваринами.

Жабу вважають символом хвалькуватості: «Жаба мала, а рот великий», «Кожна жаба своє болото хвалить»; завищеної самооцінки: «Дмись, жабо, не дмись, а волом не будеш», «Роззявляє жаба губу на вола, але не з'їсть», «Коваль коня кує, а жаба ногу підставляє»; скупості: «Його жаба задавила»; об'єкта для прокльонів, народних насмішок і кепкувань: «Хай їй жаба!», «Жаба - то твоя баба», «Одступись, зелена жабо!», «Хто попереду - пасе череду, а хто позаду - пасе жаб!»; темою дитячих прозивалок:
Стан, як у баби,
Очі, як у жаби,
Без верхньої губи,
Як сміється - видно зуби.
Вуса, як у рака,
А сам рудий, як собака.

В українському фольклорі зустрічається чимало легенд, де жаба задушила свого сина, скупердяя, привела до появи бороди у жінки, вп'ялася чоловікові у щоку, і ніхто не зміг її відірвати. Народні повір'я посилюють негативне ставлення до образу цих тварин: «Перелізе дорогу жаба - зле», «Коли жаби лізуть через дорогу чи поріг у хаті і кумкають, - на вмируще». Хоч самих тварин народні традиції кривдити забороняли: «Не показуй на жабу пальцем, бо спина заболить». Такі погляди складають основу народної екології, екологічної свідомості та культури українців.

В образі жаби /байка «Жаби»/ Г.С.Сковорода руйнує скептичне ставлення до недалекоглядності людей, закоханих тільки у своє, хоч і погане. Жаба пізнає істинні цінності, рухається до справжнього, світлого, йде жити в джерело, а не ставок, який може будь-коли пересохнути: «Найбрудніші раби нерідко походять від предків, що жили в калюжі великих прибутків». «Езопівські жаби» - символ розсудливості. Озерце, де жили жаби, пересохло, і в пошуках нового місця подруги знайшли колодязь. Назріла думка стрибнути вниз, але, подумавши, жаби вирішили: «Краще пошукаємо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати у першу ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому» /байка Езопа «Жаби»/.
В.Куйбіда.

Жайворонки - див. Хліб.

Жито - символ життя; плодючості, достатку; здоров'я, щастя; символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців.

Жито - одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу життя. В.В.Колесов наводить такі цікаві лінгвістичні докази.

Майже все, що пов'язано з існуванням живих організмів, людини, слов'яни позначали коренем жи-. Напр., «жила» /вена - по ній тече кров /див. Кров/, що дарує життя. «Жило» /житло/ - місце проживання людини. «Жиръ» /жир/ - у давнину це слово означало їжу взагалі. «Животное» - тварина. І, звичайно, «жито» - хліб, плід, колос. «Жиця» /волосяна нитка/ - символічна носійка життя /див. Волосся/. «Животъ» - живий /про органічні форми життя, земне існування/.

Жизнь /життя/ - символ життєвого духу, а не фізичного життя тіла /Колесов В.В. Мир человека. - С.73-74,78/. Митрополит Іларіон також зазначав, що на Русі-Україні «жито особливо поважалося як правдивий середник до життя /жито від жити/. Воно - символ плодючості, і тому часто в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі і т.ін. /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.61/.

Жито було фактично символом усіх етапів життя людини. Коли народжувалося немовля, повивальна бабуся посипала житом «місце» у хаті.

Молодих посипали теж зерном, що символізувало побажання достатку, злагоди.

Шлях за домовиною посипали житнім зерном /інколи зерно клали у могилу/. Це означало побажання, щоб в оселі продовжувалося життя.

Жито - центральний атрибут багатьох обрядодій. Як тільки наступав досвіток старого Нового року, хати оббігали юні посівальники. За свідченням В.Скуратівського, засівати «оселю годилося лише житнім зерном /в рідких випадках - пшеничним/»:
Роди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю,
На Новий рік, на щастя,
На здоров'ячко!
Засівання символізувало побажання щастя-долі, багатства.

Різдвяна обрядовість включала традиційний український символ - Дідуха /див. Дідух/. Це був яскраво прикрашений житній сніп, який символізував неперервність родоводу; духовні начала етнічної самосвідомості» /В.Скуратівський/.

О.Воропай описує цікаві обрядодії на Русалчин великдень. Юнки після сходу сонця йшли «на жита», взявши спеціальний хліб, замішаний на свяченій воді. «В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, - «щоб жито родило» /Воропай О. Звичаї нашого народу. - Т.2. -С.161/.

У фольклорі і літературі жито символізувало також кохання, шлюб, битву та ін. Напр., у «Слові о полку Ігоревім», поемі Т.Г.Шевченка «Гамалія» жнива уособлюють криваву битву. Це, очевидно, не випадково, бо, як не дивно, символи життя та смерті - подібні.

Крім того, жито - емблема їжі народу; дозріле жито - знак готовності до шлюбу, зелене - його передчасності; житній хліб - символ молодості, сили, життя, здоров'я, кохання, добра, добробуту, а посипання зерном жита в похоронному ритуалі символізує побажання перемоги над смертю, а на Новий рік - побажання щастя, здоров'я. Житні жнива - емблема битви, а колос без зерна - порожньої людини.

Житній колос без зерна символізує порожню людину. «У високого жита колос пустий», «Колос повний гнеться до землі, а пустий догори стирчить», «Порожній колос дере носа в вершок». На Україні існувало повір'я: «Якщо на одній стеблині жита або пшениці виросло два колоски, то це ознака майбутнього голоду».
О.Потапенко, М.Дмитренко.

Зелений колір - символ природи; молодості; плодючості полів; краси і радості; ствердження життя; з іншого боку - символ депресії, інертності, байдужості і смерті.

Прикметник «зелений» сягає індоєвропейського кореня *ghels- з широким недиференційованим значенням «зелений, жовтий, сірий» /Етимологічний словник української мови в 7-ми томах. - Т.2.- Ред. Мельничук О.С. - К.,1985. - С.203/. Набуваючи різної фонетичної форми та семантики, до спільнослов'янського періоду вони становлять дві різні лексичні одиниці: zьltъ «жовтий» та zelenь «зелений». Розвиваючи систему переносних значень, слово зелений набуває символічного звучання.

Його полярно протилежна символіка пояснюється місцем зеленого кольору в системі інших кольорів. Зелений колір домінує у християнському мистецтві, оскільки є мостом між двома групами кольорів.

Х.Керлот зазначає, що існує оптична й психологічна класифікація кольорів, згідно якої до першої групи належать так звані «теплі» кольори /червоний, оранжевий, жовтий і, в широкому значенні, білий/, а до другої групи - «холодні» /синій, фіолетовий і, в широкому розумінні, чорний/; зелений колір перебуває у проміжному положенні, а тому належить до обох груп.

О.Потебня стверджує, що слово зелений пов'язане зі світлом і вогнем, і тому символізує молодість, красу й радість:
«Не хилися, явороньку, ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку, ще ти молоденький»;
«Тим трава зелена, що близько вода;
Тим дівка хороша, що ще молода.»

На думку О.Потебні, звеселила - значить «покрила зеленню» /Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии/ /Потебня А.А. Слово и миф. - С.310-311/.

Аналогічна символіка показана Я.Музиченко: «Широко знана весільна пісня «Зеленеє жито, зелене» символізує молодість, добробут, кохання, надію на продовження роду:
Зеленеє жито, зелене,
Хорошії гості у мене.
Зеленеє жито за селом,
Хорошії гості за столом...»
/Я.Музиченко. Жито /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.125/.
Зелений колір є також символом поступального руху без перешкод /дати зелену дорогу/.
У негативному плані зелений колір найчастіше символізує хворобу, байдужість і смерть.
Л.Довбня.

Зелені свята - символ єднання людини із силами природи та потойбічним світом; сонця, сонячного культу; торжества життя; розквіту дерев, квітів і трав; часу найбільшого буяння сил життя.

Уже й сама назва Зелені свята дуже стародавня, далеко передхристиянська - вказував С.Килимник у дослідженні «Український рік...»

Християнська церква намагалася змінити назву Зелені свята на свято Троїці, але весняні свята називають Зеленими, поминальну суботу - клечальною, а весь тиждень - Зеленим або Русальним. Головна мета цих свят - поклоніння Сонцю, Сонячному культу та культу покійників, а також поклоніння деревам, квітам. У сиву давнину люди вірили в Сонце, Зиму, Весну, Літо, Осінь, Вітер, Грім як у живі істоти. Вони знали, що ці сили - істоти можуть допомагати людині, а можуть зашкодити їй, якщо вони злі. Люди вірили в магічну силу дій-ритуалів, у силу слова, пісні, музики, танцю і цими засобами намагалися забезпечити собі добробут, щасливе родинне життя, добрий урожай, приплід худоби, успішне полювання, прихильність сил природи до себе.

Троїцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного календарного циклу і початок літнього. В основі його лежали культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю /Українська минувшина. - С.196/.

Розпочинався Русальний тиждень у так звану Зелену суботу. Уся родина готувалася до зелених свят: мили лави, стіл, «підводили» червоною глиною долівку, припічок, розвішували рушники. Робилося це для того, щоб очистити хату від злих сил, щоб прибрати хату для духів-душ, яких принесуть у квітах та в клечанні увечері господар і діти.

Господиня пекла книші, пиріжки і готувала сім страв: капусняк, печеню, холодець, вареники, гречану кашу, пиріжки з сиром, коливо. Молоді дівчата на городі і в квітнику виполювали бур'яни. Особливо добре в цей день доглядали квіти, бо вони в давнину були носіями певної символіки, їх шанували в Україні /напр., любисток - символ любові, злагоди; хлопчики-підлітки йшли до лісу і в поле рвати лепеху, татар-зілля, лісові та польові квіти, особливо папороть. Господар із старшими синами йшов «рубати клечання». Це гілки з дуба, клена, явора, липи, ясена. Кожне з цих дерев мало в уявленні українців магічну силу і певний символічний зміст. Не можна було ламати гілки вільхи, верби, осики.

Після смерку родина прибирала хату і двір клечанням, квітами та травами, устеляла долівку скошеною травою /Килимник С. Український рік. - С.354,356/.

Гілки з дерева встромляли в стріху, на воротях, біля вікон, у хаті за ікони і на вікна. Після відповідних ритуальних дій і замовлянь родина сідала до столу, де першим куштували коливо і згадували покійних /на цьому святі дозволялося поминати вішальників, утоплених і інших самогубців/.

Українці вірили, що душі померлих весною і влітку вселяються в дерева і квіти, тому їх приносили до двору і хати, «пригощали» коливом, задобрюючи їх. У такий спосіб кожний господар «приносив» добрі душі покійників для захисту обійстя та урожаю від злих духів, русалок, душ утоплеників, вішальників, самовбивць та нехрещених дітей, які шкодили людині, особливо на межі весни і літа.

У Зелену неділю вранці одружені жінки та чоловіки йшли на цвинтар до могил померлих родичів, там вони здійснювали своєрідний обряд шанування покійників - тризну. А дівчата та хлопці з піснями-веснянками, гаївками йшли до лісу. Там проводили ігри, співи, хороводи, дівчата плели вінки з молодих гілочок берези. На Полтавщині в цей день «водять тополю», на Волині - шанують «лялю».

Синкретичне мистецтво було символом єднання людини із силами природи, символом торжества життя, розквіту та буяння.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків - ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху кріпили колесо. Його прикрашали гіллям, квітами, стрічками /Українська минувшина. - С.196/.

Таке коло символізувало Сонце, Сонячний культ як джерело тепла, життя, надії на добрий урожай.

У Зелений вівторок та Зелену середу молодиці йшли до поля зустрічати русалок. Для них готували їжу, розкладали її на полі та роздоріжжі, «закликали русалок їсти й пити з ними та охороняти їх ниву». Такі дії символізували єднання людини із потойбічним світом ірію. На Зеленому тижні дівчата носили при собі любисток, а хлопці - полин як відворотне зілля від відьом і дідьків. За народними переказами, у Зелений четвер русалки ходять не лише в полі та в лісі, а можуть заходити і в село. Того дня русалки справляли свій Великдень - «най-найкращий величний і найдовший для них день. У цей час до них поверталися всі людські бажання і почуття, вони пили і їли залишені людьми страви, чатували на поодиноких дівчат і хлопців, але дуже боялися хреста - від нього русалка відразу скам'яніє. Люди теж святкували Мавський Великдень: нічого не робили, пекли паски-баби, фарбували крашанки.

У перший понеділок після Русального тижня відбувалося свято проводів русалок з поля до лісу. Жінки вбирались у квіти, гілки дерев, трави. Гуртом жителі села йшли через село до лісу, співаючи русальних пісень:
Ой проведу русалочок до бору,
А сама вернуся додому.
Л.Кожуховська.

Земля - символ астральний і космічний; матері-годувальниці; Вітчизни; духовності; життя; багатства; щедрості; родючості; плодючості; позитивного і негативного начала; світла і темряви; гріхопадіння, місця вигнання людини із раю.

До землі український народ почуває глибоку повагу, яка часом межує з обожненням. Землю називають святою і матір'ю, бо з неї створено першу людину, земля годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, при цьому цілують її або з'їдають жменьку землі - і ця клятва вважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чимось іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір /Булашев Г. Український народ. - С.268/.

Наші предки вважали, що земля жива, бо «тілько живе може живому життє дати». А земля давала життя і житу, і пшениці, і усякій пашниці. «Земля наша мати, всіх годує», «Земля дає все і забирає все», - стверджують прислів'я. «Земля - мати», а «Сонце - батько, Місяць - вітчим».

Ці народні афоризми відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів.

Слово «земля» в українській культурі уособлює кілька значень, і така ж неоднорідна символічна знаковість цього образу: астральний і космічний символ, образ матері-годувальниці і образ землі - Вітчизни.

Земля-мати - дополітеїстичний образ-тотем протоукраїнців, які поклонялися родючій ниві, всій землі. Образ землі-матері ввійшов поетичним символом до фольклору українського та інших слов'янських народів /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.28/.

Для українців земля завжди була засобом існування , годувальницею, більше того, вона - «це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини». Крім того, духовний генотип суспільства і культур, націй і вселюдства. Україну /етнос, мову, націю, державу, культуру, ментальність/ не можна зрозуміти поза рідною їм землею-природою. Ще в «Літописі Руському» відзначалось, що Руська земля є великою і багатою, щедрою і красивою /Кононенко П.П. Українознавство. - К.,1994. - С.105/.

Споконвічну любов селянина до землі оспівували у своїх творах О.Кобилянська, О.Довженко, І.С.Нечуй-Левицький, А.Головко, М.Стельмах. Така любов надає людині особливої краси, бо «...хлібороба й смертю не відірвеш од землі. Для нього і небо - це, найперше, теж земля, яку можна орати, і сіяти, і насаджувати райські сади» / М.Стельмах/.

З іншого боку, жадоба до землі як символу наживи, багатства, прагнення мати її найбільше руйнували людські долі, губили не тільки окремих людей, а й цілі народи. Геополітичне становище України, її природні скарби притягували чорну заздрість та експансивні плани деяких народів-агресорів, бо земля України містить у собі майже все, що властиве природі планети. Клімат України сприятливий для здоров'я людей, хліборобства, тваринництва та культивування садів і виноградників, найрізноманітніших сортів овочевих і фруктових плантацій, розведення птахівництва, риби і грибів, унікальних сортів лікувальних трав. Безмежно багата й родюча земля, тихі води, ясні зорі та чисте, високе, блакитне небо України. То ж цілком природно, що і в гербі та прапорі народу відбилися символи рідної природи: тризуб бога морів і річок, сонячно-жовта безмежність пшенично-житніх полів та блакить мирного, музично-пісенного, вічного неба. Сказати б, - кольори душі українця /Кононенко П.П. Українознавство. - С. 109/.

Поняття «батьківщина» і «рідна земля» за символічним значенням тотожні для кожної людини-патріота. Від славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім», у якій Руська земля є символом звитяги, міцності, сили воїв і держави і до творів О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Мушкетика. Червоною ниткою в українській літературі проходить образ матері-землі-Вітчизни. Наприклад, свою малу батьківщину Євген Малашко бачить Таврією-жінкою, сонячно-темпераментною і підступно жорстокою, Леся Українка у «Лісовій пісні» змальовує багату, щедру, таємничо-чарівну Волинь, вся Київська Русь була домом Володимиру Мономаху, вся Україна - Богдану Хмельницькому, Григорію Сковороді, Тарасу Шевченкові, Іванові Франкові, Михайлу Грушевському. Антей володів силою тільки тоді, коли доторкався до Матері-Землі. М.Максимович, М.Драгоманов, П.Куліш вказували на органічний зв'язок між орачем і воїном, між Землею і жінкою-матір'ю. М.Стельмах порівнює жінку із землею, вбачаючи в цьому найвищу поетизацію.

Г.Сковорода, великий філософ, поет, пропагував три тріади буття людини, і перша з них про те, що єдність космосу складають земля, небо і сонце, а Всесвіт - це Природа й Духовність.

Земля життя оберігає від загину. Власне, людство і живе, бо черпає із земних надр нафту, газ, вугілля, руду тощо. Отже, земля є символом життя, багатства, щедрості. Не випадково серед народних побажань побутував вислів «Будь здорова, як вода, а багата, як земля». Виражаючи добру пам»ть про померлого, казали: «Земля йому пухом». Земля була символом родючості, плодючості: «Увіткни в неї ціпок - дерево виросте». Існувало повір'я, що земля не хоче приймати великих грішників, а для добрих людей земля ставала останнім домом /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С. 99/.

У християнських догмах земля є місцем вигнання людини із небес, символом тяжкої праці, покаяння та терпіння, через які очищається тіло і дух людини від гріхів перед вічним життям у раю. Звідси образне порівняння «небо і земля» як мірило не просторової величини, а духовних людських цінностей.
Л. Кожуховська.

Зілля - символ смерті і відродження; магічного впливу на почуття, вчинки людини, її долю; надійного оберега від нечисті.

Зіллям називають різноманітні, здебільшого запашні трав'янисті рослини. У народі шанували зілля, бо вважали, що воно має чарівну силу. Його клали у постіль породіллі і новонародженого, використовували для купання немовлят. На Зелені Свята квітчали оселю з естетичною та обереговою метою. Існував спеціальний день святого Симона Зілота - 10 травня /за ст. ст./, коли селяни збирали зілля. До схід сонця копали золототисячник, ведмеже вухо, підбіл, татарське зілля /аїр/, розмай-зілля, ромен-зілля, боркун-зілля, тирлич-зілля, материнку, медунку та ін.

Старі бабусі-»чарівниці» для відвернення грозової тучі, «граду, грому», дівчата «щоб прихилити чи відхилити хлопця до дівчини в коханні і навпаки» /С.Килимник/.

Найчарівнішим вважалося «чар-зілля» «іванівське», «святоянське» зілля, тобто зібране на Івана Купала. Це був найдовший день року, коли рослинність набувала свого певного розквіту. А, отже, вірили, що земля-мати передає зіллю життєздатність, родючу силу. Його рекомендували збирати голим /інакше втратить свою магічність/. Радили співати спеціальні пісні, шептати примовляння /Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні - К., 1990. - С. 82/.

Зілля мало різноманітну символіку. Напр., символом «доброзичливості, достатку, роїння бджіл» вважали маточник. «Кудрявці» символізували хлоп»ячу молодечу вдачу, здоров»я. Братки польові - символ «убереження» від кохання близьких по крові, розмай вітер - символ забуття, безнадії, розлуки, любка - символ краси та «розквіту», смолка - символ «напасти» та ін. /Килимник С. Український рік. - Т. 2. - С. 354-356/.

Розмаїта символіка зілля чудово показана у фольклорі, творах Т.Г.Шевченка, Ольги Кобилянської, Ліни Костенко та ін. Напр., «Ой є в мене таке зілля близько перелазу; як дам тобі напитися, забудеш одразу» /Н. тв./; «У мене чароньки - хорошії оченьки, у мене зілля - рум»янеє личенько /Н. тв./; «Як не хочеш, дівчинонько, Дружиною бути, то дай мені таке Зілля, щоб тебе забути» /Н. тв./
О. Потапенко.

Змія - див. Гадюка.

Зодіак - символ земного життя; його матеріалізації та одухотворенняя; символ нескінченності, вічності; внутрішньої єдності; відповідності між земними подіями і небесними явищами; символ єдності і взаємозв»язку людини та Всесвіту.

Слово Зодіак означає «колесо життя», тому його символіка пов»язана з колом /див. Геометрична символіка/. Загальне значення Зодіака стосується процесу, за допомогою якого «первозданна енергія, запліднившись, переходить від потенційності до віртуальності, від одиночності до множинності, від духу до матерії, від неоформленого світу до світу форм, а потім повертається назад по тому ж шляху» /Керлот Х. Словарь символов. - С. 218/.

З давніх часів люди, спостерігаючи за небом, намагалися встановити шкалу відповідності між подіями земного життя та небесними явищами. У результаті певних узагальнень вони дійшли висновку, що кожна форма земної природи перебуває в залежності від небесних переміщень. Своєрідним графічним зв»язком цієї залежності і став Зодіак. Безпосередні джерела його виникнення маловідомі. Однак аналогічні йому символи знайомі багатьом народам. Кожен знак зодіальної системи зазнає впливів з боку однієї з планет та певного міфічного божества, тому кожен такий знак є необхідним етапом на шляху духу до своєї досконалості.

Основа зодіальної системи /рух сонця по небу/ була закладена у древній Індії: індійці відкрили 8 знаків Зодіаку. Зодіальна система із 12-ти знаків з'явилася в VІ ст. до н. е. Вона характеризується формою круга /символ нескінченності/, поділом на 12 частин, яким відповідають певні знаки, а також зв'язком із сімома планетами.

Зодіак можна розглядати не лише як безперервний процес, але і як замкнутий ланцюг, у межах якого в результаті переходу кількісних змін у якісні здійснюється поділ на 12 частин.

Символіка Зодіаку пов'язується з окремими його знаками, до яких належить Овен, Тілець, Близнюки, Рак, Лев, Діва, Ваги, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби. Перші шість із них становлять інволюцію /матеріалізацію/, а наступні шість символізують еволюцію /одухотворення/. Овен виступає символом творчості, енергії, перетворень, Тілець символізує магнетизм, Близнюки - творче узагальнення, фантазію, Рак - визрівання і акумуляцію ідей, Лев - індивідуалізацію, Діва - неординарність розумових здібностей, Ваги - урівноваженість, Скорпіон - розмитість і т.д. Х.Керлот вважає, що символіка кожного знака утворюється в результаті поєднання таких компонентів: порядкового номера в системі знаків, його положення у цій системі як у певній цілісності, його символічної фігури, пов»язаних з нею ідей та асоціацій, його положення в одній із чотирьох тріад та планетарного символізму, що його супроводжує.
Л. Довбня.

Зозуля - символ суму та вдівства; провісниця весни і водночас смерті, нещастя; туги за життям, минулим; віщування; нерозважливої матері.

Символіка зозулі у світовій міфології різноманітна і суперечлива. Наприклад, у грецьких повір'ях зозуля віщує загибель, в Індії та Японії - символ кохання. Іудеї вважали зозулю «нечистим птахом». За даними А.Голана, зозулі «приписували такі риси як віщий дар, мудрість, довговічність, здатність зцілювати; вона вважалася вістункою біди та смерті, пов'язувалася з багатством».

У міфологічних легендах праукраїнців цей образ уособлював мотив перетворення жінки в птаху. Ярославна із «Слова о полку Ігоревім» прагне зозулею полетіти до свого полоненого чоловіка.

Згідно з народними повір'ями, зозуля могла навіщувати, скільки людині залишилося жити. Звідси прислів'я і звертання: «Зозуленько, зозуленько, скажи, скільки буду жити літ?»; «Не тобі зозуля роки кувала».

У різних регіонах України існували свої інтерпретації образу зозулі. У Літинському повіті /за даними Г.Булашева/ зозулю вважали перевертнем князівни, в Олександрівському повіті -»переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі іноді не в'є. В Галичині зозулю вважали дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувати». Існує й інше вірування: зозуля - то жінка, що вбила свого чоловіка і за цей гріх була засуджена Богом не мати ніколи пари. «В українських піснях про смерть козака, - вказує Г.Булашев, - його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками... За українськими й польськими повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над скелею - смерть господаря». С.Килимник підкреслював: «Зозуленька - це багатозначущий символ наших пращурів - і вісник весни, і вісниця довгого віку..., і символ туги за життям, за минулим, за красою: символ бездітної вдови, але найголовніше - це символ віщування» /Килимник С. Український рік. - С. 268/.

В українському фольклорі, літературі зозуля, як правило, - символ віщування, вдівства, туги. Напр.: «Зозуля кувала, правдоньку казала, - буду сто літ жити!» /Т.Шевченко/.

Віщу птицю намагалися задобрити: «Почувши вперше зозулю, поспішали побряжчати грішми... Гроші на куку /перше зозулине «ку-ку»/, на зозульку, про зозульку первісно означали «гроші на щастя», а вже пізніше почали асоціюватися з таємним подарунком, хабарем...». /Ужченко В.Д., Авксентєв Л.Г. Українська фразеологія. - Харків, 1990. - С. 81-82/.

«Зозулями» у 70-80-ті роки ХХ ст. називали жорстоких, нерозважливих матерів, що відцуралися своїх дітей, ведуть легковажний, іноді аморальний спосіб життя.
«А їхні відреченці, наче данайські зозулі,
У гніздах сусідніх розбещену плоть веселять»
/Б.Олійник/.
О.Потапенко.

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв.

«Без верби й калини - нема України», - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце /вільце/ молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом? Вважаємо, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди...

Етимологія слова «калина» пов'язана із поняттям вогню, води /див. Вогонь. Вода/ - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!».

Одним із найважливіших символічних значень калини було «чиста дівоча врода» /»А дівчина, як калина, личком рум'яная...»/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання /»Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько»/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити. «Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України» /Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38/.

У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:
А ми тую червону калину
та й підіймемо.
А ми нашу славну Україну
та й розвеселимо!...
Червона калина стала також символом українського козацтва, війська.

Філософськи глибоким є й символічний образ «калинового мосту». «Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість /ширше: народження і смерть/. Перший берег вже за спиною /на ... мості/, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає» /Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41/.

Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. «Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з «тамтим світом», що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя» /Боруцький С. «А ми тую червону калину ...» / Людина і світ. - 1993. - № 2. - С. 28/.

І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять.
О. Потапенко.

Камінь - символ буття, означає міць і гармонійне примирення із самим собою; символ єдності і сили; у християнстві - один із символів Ісуса Христа; у фольклорі, літературі - символ непорушності, твердості, водночас жорстокості, суму, душевного болю і відчаю; основи світу; Місяця.

Твердість, надійність каменю споконвіку вражала людей. Саме із цього матеріалу вони робили надійні знаряддя праці, а звідси - обожествляли його. У стародавніх переказах їх називали «кістками землі». При ударі каменю об камінь з'являлися «чудо-іскри» /вогонь/, які теж стали предметом культу. Довговічність, сакралізація каміння спричинили і те, що більшість ідолів були зроблені саме із твердих порід каменю. Обожненню цих мінералів сприяли і метеорити, що падали з неба. Їх називали у слов'ян-язичників «перуновими» чи «громовими» стрілами і використовували з лікувальною метою. «Особливою силою, - пише З.С.Болтарович /Народна медицина українців. - К., 1990. - С. 168/, - наділяла народна уява камені незвичайних форм, великі, з заглибленнями на поверхні. В народній уяві східних слов'ян такі заглиблення часто асоціювалися з слідами ніг Богородиці, а вода, яка збиралася у них під час дощу, вважалася цілющою... Таким каменям приносилися жертви у вигляді полотна, частин одягу, грошей та ін. Біля них відправлялися молебні». У Росії ще в ХІХ ст. існував звичай класти у домовину померлого камінь.

Вислів «побити камінням», як вважає А.Голан, походить від звичаю карати злочинця у країнах Стародавнього Сходу саме камінням. Це символізувало принесення жертви богу землі через його атрибут - камінь.

Відомий також «філософський камінь», що символізує в алхімії «поєднання протилежностей», є символом «Всього».

Християнська символіка часто персоніфікує Ісуса Христа саме через камінь /»Кам'яна твердиня», «Камінь живий», «Духовний камінь» тощо/. Біблійний вислів «камінь спотикання» означає перешкоду, на яку наражаються в якійсь справі. Інший вислів «каменю на камені не лишити» уживається в значенні «знищити, зруйнувати вщент». В українських колядках камінь символізує основу Всесвіту, Місяць. К.Сосенко згадує про звичай класти на Святвечір під стіл камінь /на Гуцульщині/ і кадило. На його думку, «цей святочний камінь є символом місяця; тут додам, що є він, мабуть, також наглядною фігурою каменя, на якім світ зродився й розвився, та посереднім об'єктом культу Бога...» /Сосенко К. Різдво-Коляда. - С. 251/.

У фольклорі, літературі камінь символізує також душевні муки /камінь на душі /на серці/, самовідданих борців за щасливе майбутнє /каменярі І.Франка/. До речі, його самого називали Великим Каменярем/; жорстоких, безсердечних, байдужих людей:
«Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали грядущі:
- Їх на землі не було ...
/В.Симоненко/.
О. Потапенко.

Квітів символіка - символіка, пов'зана з різноманітними квітами.

Квіти у давні часи мали ритуальну значимість, що і зараз згадується в обрядах, особливо в родинних. Напр., весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщичок з кашею на хрестинах - ритуальним букетиком - «квіткою», що складався з трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов'язаних з культом Великої богині - уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожениць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров'ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов'ян богиня плодючості і життя Жива /Сіва/ зображувалась в образі жінки з квітами в руках. У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев'яного різьблення. У Х-ХІІ ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишившись у родильній обрядовості та у повір'ях. Вагоме символічне значення мали васильки /див. Васильки/, мак /див. Мак/, рута-м'ята, мальва, конвалія, бузок, півонії /див. Ботанічна символіка/. Поціновувалися як обереги полин і петрушка - від русалок на русалчин Великдень; м'ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті - охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, - захист від «вроків», «навіювання» тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалася символом любові, щастя, краси, багатства, здоров'я, символом зв'язку з потойбічним життям. Так, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали у калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідченням у коханні теж дарували кетяг калини /див. Калина/.

Схожа й символіка барвінку. Його клали біля новонародженого. На весіллі гільце і коровай оздоблювали барвінком, а за невинність молодої батьків вшановували, виставляючи на хаті вінок з барвінком та калиною /див. Барвінок/.

У багатьох європейських народів барвінок був першим вісником весни - неначебто переможцем зими. Крім того, його шкірясті блискучі листочки не гинуть взимку від холоду, зберігаючись під снігом. Тому він став символом життєстійкості, нев'янучості. Існувало повір'я, що посаджений в саду барвінок приносить щастя, а поміщений в букет - незмінне кохання. Тому барвінок саджають на могили дорогих людей як знак вічної любові і спогадів. Із нього плетуть вінки і кладуть у голови померлих.

Збереглись у традиціях і пізніші нашарування символіки квітів, що побутували серед нашого народу. Наприклад, подарований букетик волошок говорить про скромність і ніжність, квітучий барвінок - про освідчення в коханні; білий бузок - натяк на скромність, листок папороті символізує довір'я; червоні садові маки означають красу і вірність, молодість, польові ж маки натякають на глупоту; лілові фіалки засвідчують невтішну тугу за померлим, фіалки ж інших кольорів утверджують радість, веселощі; квітка едельвейса - символ кохання і мужності, вірності і патріотизму.

Якщо говорити про кольорову гаму при складанні букету, то й тут існують деякі правила: поєднання червоного та блакитного кольорів символізує вірність і кохання, жовтий колір означає невірність, розлуку, а у поєднанні з червоним - недовір'я, білими квітами підкреслюють вірність, а у поєднанні з червоними - нагороду і повагу; пурпурові і зелені кольори означають мудрість, обережність і пересторогу. Отже, даруючи букет, треба знати, які підбирати квіти до певної нагоди. Дівчині дарують квіти з напіврозпущеними бутонами, що підкреслює чистоту і щирість. Дарувати заміжній жінці червоні квіти нетактовно, бо вони означають готовність віддати їй своє серце. Чоловікам дарують, як правило, гвоздики, гладіолуси і хризантеми.
В. Куйбіда.

Квочка - див. Курка.

Кінь - символ сонця і водночас потустороннього світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов'ян-язичників - символ смерті і воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості.

У багатьох народів світу кінь вважався священною культовою твариною. Зокрема, у Стародавній Греції кінь був атрибутом бога пекла Аїда. Кельти, деякі стародавні слов'янські племена вірили, що душі померлих несуть у потусторонній світ саме коні. Ось чому у древніх захороніннях часто знаходять череп, упряж коня. В Авесті, Рігведі кінь персоніфікував сонце, яке називали «швидкокінним». У староіндійських, литовських міфах сказано, що кінь створений із Сонця.

В античному світі саме коні були помічниками богів та героїв, символізували могутність імператорів, бо кіннота часто вирішувала долю численних воєн. Історія свідчить, що римські імператори Юлій Цезар, Андріан спорудили навіть пам'ятники своїм коням. І сьогодні зображення коней є на гербах таких держав як Монголія, Венесуела, Мальта, Уругвай, Нігерія та ін.

А.Голан відзначав, що в Ірані образу коня приносили жертви, на його честь запалювали лампади, свічки, готували спеціальну їжу.

У палеоліті кінь символізував чоловічу стать.

Зображення крилатого коня зустрічається в міфології, мистецтві багатьох країн. У старогрецькій міфології крилатий кінь Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку. Згодом Пегаса називають конем поетів. Ударом копита Пегас викликав виникнення джерела Гіпокрена. Хто вживав його воду - отримував поетичне натхнення. Отже, крилатий кінь - символ поезії, а вислів «Осідлати Пегаса» означає - «стати поетом».

Кінь - символ сонця і одночасно емблема пекла, потойбічного світу. У древніх слов'ян /Рибаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1982. - С. 287/ з конем пов'язували вмирання чи народження сонця. Археологічна знахідка оберіг-качка з головою коня свідчить про уявлення слов'ян, що сонце вдень їде на небесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок. З посиланням на багаточисельні літературні джерела А.Голан повідомляє, що в Ірані зображення коня сприймалось як сонячне божество Мітра.

У фольклорі часто постає образ крилатого коня, який наділений силою, надзвичайною прудкістю, кмітливістю та ін. Відмітна ознака чудо-коня - золотосяйна, вогнена грива, що вказує на зв'язок його із сонцем, божеством вогню /див. Сонце. Вогонь/.

В окремих язичницьких обрядах слов'ян кінь пов'язувався також із водою. Митрополит Іларіон вказував, що «з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості...». На всесвітньовідомих Мамаях /див. Мамай-козак/ кінь символізував волю. Безмежно любили коней запорозькі козаки, називаючи їх не інакше як «нерозлучними товаришами», «вірними братами».

Козак власне і був козаком, коли мав коня. У фольклорі козак звертається до коня як до побратима, просить «розбити тугу по темному лугу», винести з «тяжкої неволі». За словами Д.І.Яворницького, козак просить коня «розділити його радість у перемозі над ворогом, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні...»

Усна народна творчість, література змальовують коня «вороненьким», «баским», «вітроногим». Напувати коня козака символізувало колись на Україні освідчення в коханні. Аналогічно трактувалися і такі дії як сідлання коня, розчісування йому гриви. Вирізьблені з дерева кінські голови /коньки/, підкови були надійним оберегом від злих духів.
Сватати дівчину їхали «кіньми в наряді»:
Ой у саді, саді, саді-винограді
Стояв кінь вороний у наряді.
О. Потапенко, В. Куйбіда.

Кіт /кішка/ - символ доброго духа житла; незалежності; зла, диявола, відьми; темряви і смерті; охоронця малої дитини; шкідливого ласуна.

За віруваннями стародавніх народів, кіт міг бути помічником як богів, так і відьом, чортів. Дуже шанували котів стародавні єгиптяни, лакські племена. У Єгипті цих тварин називали «добрими духами житла». Їм будували храми, дарувались зображення кішок, зроблені із золота і срібла. Єгипетська богиня радості та веселощів Баст зображалася у вигляді жінки з головою кішки. У лакців існував добрий дух оселі Кікі, що був копією кота.

За даними І.Заянчковського, у римлян «кішка слугувала символом незалежності. Її зображення було неодмінним атрибутом богині Свободи - Лібертас. І зовсім невипадково вождь повсталих рабів Спартак вмістив бронзове зображення кішки на бойовий прапор своїх легіонів» /Заянчковський І. Пам'ятники тваринам. - К., 1983. - С. 107-108/.

Проте у більшості країн Європи, Азії, Америки кіт - це зловорожа істота, диявол, відьма та ін. Перекази, легенди нараховують десятки босоркань, стригоїв, богинок, двоєдушників - злих істот, що перетворювались у чорних кішок. Вчені вважають, що причиною таких вірувань був колір тварин /чорний/, світіння очей у нічний час.

У давнину, щоб уникнути пожежі, під час грози із осель виганяли чорних кішок. За даними Г.Булашева, на Україні кота /кішку/ вважали творінням Бога, добрим оберегом від зла. Проте люди боялися чорних котів, особливо, коли вони перебігали дорогу. У деяких регіонах вважали: у хвості кота є отрута, а тому існував звичай відрубувати його кінець /Булашев Г. Український народ... - С. 330/.

Вислів «між ними чорний кіт пробіг» містить приховану віру в те, що кішка - це «оборотень», який спричинює сварку.

В українському фольклорі кіт - символ охоронця малого дитинчати, кмітливий помічник. Тому він присутній у десятках колискових пісень:
Ой на кота-воркота,
На дитину - дрімота!
Ой на кота - все лихо.
Ти, дитино, - спи тихо.

У ХХ ст. кіт символізував також розбещену достатком людину /»Не все коту Масниця»/, а кішка - хтиву жінку /»Вигинається, як кішечка»/.
Г. Потапенко.

Коза - символ воскресіння предка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри, емблема людини, на яку постійно «звалюють» чужі провини.

Коза у різдв'яних обрадах - символ воскресіння предка народу після наглої смерті. Тотемом деяких старовинних племен, очевидно пастухів, можна вважати козу. Обряд водіння циганом «кози» зберігся до наших днів. «Смертельно хвора коза» після грайливо-театрального втручання «лікаря» враз одужувала, вставала з лавки і починала танцювати, приспівуючи:
Де коза ходить,
Там жито родить,
Де не буває,
Там вилягає.
Де коза ногою,
Там жито копою,
Де коза рогом,
Там жито стогом.

Водночас коза - алегоричний образ. Кажуть: «Кози - то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його». Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: «Тебе десь чорт сплодив на дикій козі». У Біблії козел також асоціюється з нечистою силою: «І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять» /Левит. 17,7/.

Коза /цап, козел/ - об'єкт глузування і насмішок народу - є символом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно «говорять» прислів'я: «Від козла ні шерсті, ні молока», «Поставили козла город стерегти», «Не буде з цапа вовни», «Послухав цапа - і сам у барани попав», «На здоров'я козі, що хвіст довгий», «Коза на базар не хотіла та її повели» та ін.

У Езоповій байці «Вовк і коза» коза - знак розсудливості, розуму й догадливості. Вона не піддається на хитрощі вовка. «Ой, вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій!» Подібний символізм знаходимо в казці «Коза і семеро козенят».

Козел відпущення - крилатий вислів, що походить з опису староєврейського обряду покладання гріхів усього народу на живого козла. Козел відпущення або козел офірний - символ людини, на яку постійно звалюють чужі провини; той, що несе відповідальність за інших.
В. Куйбіда.

Козел - див. Коза.

Кольору квітів символіка - символіка, пов'язана із кольоровою гамою.

Червоний колір асоціюється з кров'ю і вогнем. Його символізм багатозначний та амбівалентний. З одного боку - енергетичний, активний, символізує повноту життя, свободу, урочистість, радість, а з іншого - ворогування, помсту, війну, агресивність. Він має цілющі властивості, охороняє від «вроків» та чаклунства. Червоні квіти троянди, гвоздики та плоди калини і горобини допомагають від нечисті. Аналогічну дію проявляють червоні нитки, зав'язані на руці дитини, писанки, намисто. Червоний колір - знак влади і величі. У Візантії тільки імператриця могла носити червоні чобітки. На прапорах він символізує бунт, революцію, боротьбу, незалежність.

Білий колір - нейтральний, все збільшує і підкреслює. Тому квіти білого кольору /лілії, конвалії та ін./ - символ невинності, чистоти, доброчесності, радості. Він асоціюється з денним світлом, чарівною силою, захованою в молоці і в яйці. У християнських традиціях біле означає спорідненість із Божим світлом. У білому зображені ангели, святі. Білий колір має і протилежну символіку; він знак порожнечі, безтілесності, мовчання, смерті. Слов'яни одягали покійників саме у білий одяг.

Жовтий колір - теплий, веселий. Символізує світло, радість, повагу. Жовтий колір - колір золота, зрілого колосся пшениці, жита, ячменю, зів'ялого листя, але і колір хвороби, смерті, потойбічного світу. У Європі жовтий прапор означав карантин, а хрест - чуму. На Україні жовтий колір сприймається як колір ревнощів, зради, тому жовті квіти чорнобривців, хризантем, нагідок, звіробою, безсмертників дарують дівчатам і жінкам у крайньому разі. На Тібеті ревнощі називали - «жовте око».

Жовтогарячий колір - веселий, життєрадісний, полумяний, символізує владу, розкіш, сонце, радість, марнославство.

Синій колір - спокійний, сентиментальний, серйозний. Символізує довір'я, безкінечність, сум. Це колір неба і моря. Він викликає відчуття холоду. У християнській культурі він асоціюється з вічною божественною істиною. Блакитні квіти цикорію, сокирок, волошок, незабудок символізують ніжність, покірність, вірність, легкий сум, далечінь, а фіалка - покірність, вірність, далечінь. Мовою геральдики синій колір означає доброчесність, добру славу, вірність «Глуба кров» свідчить про благородне походження людини.

Зелений - колір трави, листків /див. Зелений/. Він спокійний і символізує мир, спокій, надію, сили. У багатьох народів зелений колір - знак юності, надії, радості, але разом з цим незрілості, недосконалості. Лісові насадження, трав'яний покрив луків чи оточення з зеленим відтінком мають заспокійливий вплив на схвильованих, стомлених, збуджених людей. Хоч інтенсивно-зелений колір може пригнічувати. Зелено-жовтий колір символізує зраду, ревнощі, заздрість. Кажуть: «Від заздрощів аж позеленів».
В. Куйбіда.

Конвалія - див. Ботанічна символіка.

Корова - символ Великої Матері; Місяця; продуктивності сили землі, дітонародження; множинності; материнського інстинкту; добробуту, годувальниці селянської сім'ї.

У багатьох культурах корова символізувала богиню неба, праматір світу. Древньоєгипетські богині Хатор та Ісіда, месопотамська Іштар уявлялися напівжінками-напівкоровами. Вигляду корови набувала грецька богиня Гера, акадська дружина бога неба Асірат. У міфах Індії прабатьками світу були бик та корова. У грецьких та інших міфах кохана бога мала образ корови. Зевс у образі бика мав зв'язки з дочкою фінікійського царя Європою, а дружина крітського царя Песифея закохалася в бика і народила від нього Минотавра.

Божественна корова - символ плодючості. Ще в епоху зародження культури зображували вагітну жінку, що лежить під биком. Вшанування корови в Індії і надання їй статусу священної пов'язане із символічним навантаженням богині-матері, яка дарує плодючість. На Україні образ корови асоціюється з благополуччям «Корова в дворі - харч на столі», «Корова в теплі - молоко на столі», «Тяжко без корови, як зимою без кожуха», - говориться в народних прислів'ях, де корова - основна поїльниця і годувальниця. Про глибоку любов і пошанівку до корови свідчать і лагідні поетичні клички «Зіронька», «Біляна», «Голубаня», «Квітка».
В. Куйбіда.

Крила - символ духовності, розуму; багатства думки; емоційного піднесення; могутності; незалежності; сили; впевненості.

У греків крила символізували любов і перемогу. Платон вважав крила символом розуму. Вони є атрибутом коней Пелопса, Пегаса. Пегас у давніх міфах змальовується крилатим конем, хоч на давніх витворах мистецтва він міг зображатися і без крил.

Х.Керлот доводить, що форма і природа крил символічно відповідають духовним якостям. «Так, крила нічних тварин символізують спотворену уяву, а воскові крила Ікара - функціональну неповноцінність. У християнському символізмі крила - це світ сонця правосуддя, що завжди освітлює розум невинних» /Керлот Х. Словарь символов. - С. 279/. Крила символізують також можливість прогресу в духовній еволюції. Зображуючись на взутті /як у Меркурія/, вони означають здатність до величезного духовного піднесення.

Крила можуть виступати символом активного чоловічого начала.

З такою багатою символікою пов'язана значна кількість фразеологічних утворень української мови: «виростають крила» - хто-небудь відчуває прилив сили, енергії, натхнення; «давати крила» - викликати піднесення, натхнення, почуття впевненості у своїх силах; «обпалити собі крила» - зазнати невдачі; не досягти чогось бажаного; «обламати крила» - позбавити високих прагнень, мрій; змусити коритися; «опустити крила» - втратити впевненість у собі, примиритися з чимось, зневіритися у своїх силах; «підрізати крила» - підірвати міць, знесилити когось, або позбавити когось віри в себе, у свої сили, можливості; «розправляти крила» - певною мірою виявляти свої сили, здібності, набирати сили, могутності, всебічно розвиватися; «чути крила за плечима» - бути сповненим натхнення, душевного піднесення, сили /Фразеологічний словник української мови. - Уклад. В.М.Білоноженко, В.О.Винник та ін. - Кн. 1. - К., 1993. - С. 397/.
Л. Довбня.

Кров - символ життя; душі; сили омолодження; у християнстві - життя тіла і духу.

У Біблії кров - символ душі; прообраз іншої вищої крові; кров подібна за символічним навантаженням до червоного кольору, вогню; вона - знак пристрасті, повноти життя, активності, свободи, а з іншого боку - смерті, агресивних намірів, війни, помсти; пролита кров - символ жертвоприношення, вислів «плоть і кров» у переносному значенні характеризує кровну і духовну близькість між людьми, органічні зв'язки з чимось.

У книзі Левит є цілий розділ «Не їжте крові», де Господь навчає: «І сказав Я Ізраїлевим синам: «Крові кожного тіла ви не будете їсти, бо душа кожного тіла - кров його вона. Усі, що їдять її, будуть понищені» /Левит 17, 14/. Основна причина заборони вживання крові полягає в тому, що вона присвячувалась Богу; однак ця заборона вживання крові порушувалась - про це йдеться в книзі пророка Єзекіїля. Кров - прообраз Вищої крові, яку пролив на хресті за рід людський Ісус Христос, і вона може очищати нас від різних гріхів. Тому кров жертовних тварин вважалася священною і використовувалась як засіб очищення, спокутування та умилостивлення.

У часи глибокої давності, відмічає А.Голан, червоний колір асоціювався із смертю, хоч інші автори пов'язують її символіку із життям. А. Голан вважав, що древні люди могли роздумувати: людина помирає, втрачає кров, тому що кров випиває бог землі, а вона його приваблює червоним кольором. Тому у різних народів існували ритуали жертвопринесення крові, яку виливали на землю, іноді й присипаючи землею. Символічне значення крові пов'язане з червоним кольором, вогнем. Це - пристрасть, любов, повнота життя, активність, енергійність, свобода. Програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія підтверджують ці означення: «А Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловічого і оставив навіки кров свою для питанія вірним» /М.Костомаров. «Закон Божий»/. З іншого боку, кров - емблема ворожнечі, помсти, війни, агресивних намірів. «Книга буття українського народу» доповнює символічну ємкість крові. Пити кров людську - алегоричне порівняння жорстокої експлуатації, знущань, пригнічення народу: «І засудили на смерть Ісуса Христа - Бога, царя і пана - притерпів Ісус Христос оплєванія, заушенія, бієнія, хрест і погребеніє за свободу рода чоловічого тим, що не хотіли прийняти його за царя і пана, бо мали другого царя-кесаря, що сам себе нарік Богом і пив кров людськую» /М.Костомаров. «Закон Божий»/.

Пролита кров - символ жертвоприношення, боротьби за віру, Батьківщину: «І постановило козацтво: «…кров проливати за віру та за ближніх і служити Богу, а не ідолу золотому» /М.Костомаров. «Закон Божий»/.

Жертовну кров брали у овець, свиней, биків, кіз, а також у людей. Арабське прислів'я «Кров пролита, небезпека позаду» лаконічно ілюструє головну ідею жертвоприношення: жертва змилостивлює грізні символи, усуває небезпеку покарання. Вислів «криваві рани» несе подібне символічне значення, а кровозмішування є емблемою єднання в єдине ціле, родичання, злиття із своєю власною суттю; з біологічної точки зору - збагачення потомства новим генетичним матеріалом у випадку тривалого близькоспорідненого розмноження. «Плоть і кров» - у переносному значенні характеризує кровну і духовну близькість між людьми, а також органічні зв'язки з чимось:
Хто може нас, могутніх, підкорити?
Хто в силі дружбу нашу розколоть?
Ми єсть свого народу вірні діти,
Од крові кров, од плоті плоть.
/П. Тичина/.
В. Куйбіда.

Кропива - див. Бур'янів символіка.

Купина - див. Бур'янів символіка.

Курка /квочка/ - символ прекрасних материнських якостей, ніжної і турботливої вдачі; розсудливої та мудрої виховательки; знак недалекої, недовірливої, неслухняної людини-недотепи.

Народне ставлення до курки-квочки завжди асоціювалось із прекрасними материнськими якостями. «Добра квочка одним оком зерно бачить, а другим - шуліку» - говориться в одному з українських прислів'їв. На особливі риси характеру квочки як ніжної і турботливої матері із курчатами вказує сам Спаситель: «Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх - та ви не захотіли» /Євангелія від св. Матвія 23.37/.

У байці «Собака, півень і лисиця» безсмертний Езоп наділяє стару курку рисами розсудливості та мудрості, а в народній казці «Курочка і півник» до вказаних рис додаються властивості доброго вихователя.

Г.С. Сковорода у своєму ставленні до образу курки стоїть ближче до її фольклорно-негативної ролі. У байці «Дві курки» домашня курка символізує тих, хто, не маючи сили щось зробити, не вірить, що можуть те - інші. Серед простолюддя «просто курка» частіше отримувала оцінки сліпої , дурної , недалекоглядної птиці. «Курка тільки від себе гребе», «Дай курці грядку, а їй города мало», над її вдачею частенько насміхалися: «Не хоче курка на весілля, так силою понесуть», «Гуляй, курко, по борщу, поки другу притащу!» У казці «Кіт, кріт, курочка та лисиця» курка - згусток неслухняності, а курка, яка співає, - емблема невірного розподілу ролей між чоловіком і жінкою: «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить». Образ курки у жартівливому плані використовували в народних прокльонах, погрозах «Ах ти, куряча сліпота!», «А щоб тебе кури загребли».
В. Куйбіда.

Лавр - див. Рослини культові.

Ластівка - символ добра і зла; весни; відродження; щастя; матері, коханої дівчини.

Образ ластівки - амбівалентний, вона символізувала водночас і добро, і зло /А.Голан/. У Стародавній Греції ластівка присвячувалася Афродіті - богині кохання, краси. У єгипетській міфології одна із головних богинь Ісіда перетворювалась саме в ластівку.

У Чехії, Німеччині ластівку називали не інакше як «пташкою Божої Матері», вважали великим гріхом вбити її чи розбити гніздо. У монгольських, дагестанських переказах її вважали «великою благодійницею роду людського». Подібні вірування побутували і на Україні. Ластівку вважали «Божою пташкою», створеною Господом із землі. «Благословив її Господь - вказував Г. Булашев - за те, що коли «жиди» розпинали Христа, ластівки крали у них цвяшки».

У народі вважали, що ластівки повертаються в рідні краї 1 березня /за старим стилем - на Явдохи/. Дітей вчили: коли побачиш ластівку, бери грудочку землі, кинь їй навздогін і промов: «На тобі, ластівко, на гніздо!» Тоді швидко настане весна.

Ластівок, які прилітали із-за далекого моря, вважали посередниками між життям і смертю /очевидно, ще завдяки чорно-білому забарвленню/, чужими краями і своєю землею.

У веснянках образ ластівки символізував довгождану весну:
Пташок викликаю
З теплого краю.
Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки.
Пасти корівоньки.

У фольклорі, літературі ластівка символізувала ніжну матір /»Як ластівка з ластовенятами»/, щиросердну лагідну мову /»Щебече, як ластівка»/, матусю:
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми.
Прихилялася тихим леготом,
Задивлялася білим лебедем
Дивом-казкою,
Юним соняхом, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
/Б. Олійник/.
О. Потапенко.

Лебідь - символ богів; цнотливої наготи та незаплямованої білизни; повноти задоволення бажань; відродження; самотності; смерті; краси, вірного кохання; вродливої дівчини; щасливого дитинства.

Символіка лебедя досить складна. Червоний лебідь у світовій міфології слугував символом сонця, чорний - злих сил. Проте найпоширенішим є образ білосніжного /білого/ лебедя. За міфами, у нього перетворювався Зевс, син Аполлона Кікн /вміщений потім, за міфами, у сізір'я Лебедя/. Один із найголовніших божеств староіндійців Варуна /бог космічних вод, справедливості/ також ставав лебедем. Подібні метаморфози характерні для Лха - близнят-богів /ведійська міфологія/, Омі - /евенкійська/. У євреїв лебідь вважався «нечистим» птахом /А. Голан/. Сам Аполлон їздив на колісниці, запряженій лебедями. Священним птахом - тотемом був він і в бурятів, якутів. Один із найголовніших язичницьких богів Білобог, за повір'ями, міг перевтілюватися у білого лебедя, тому волхви під страхом смертної кари забороняли полювання на нього.

Стародавній слов'янський фольклор знає прекрасні образи дів-лебедів. Поширеними мотивами було перетворення лебідки-королівни у дівчину-красуню і навпаки.

Давньоруський переказ знає могутню Білу лебідь, що володіла живою водою, молодильними яблуками. Окрім того, праукраїнська легенда про заснування Києва називає ще й сестру їхню Либідь.

Відгомін про дів-лебідок, Либідь - у численних топонімічних назвах. Напр., річка Либідь у Києві, с. Лебедівка біля Вишгорода, а поруч урочище Лебедине. Українці з любов'ю і ніжністю ставилися до цих гордих і світлоносних птахів. Словник Б. Грінченка фіксує, зокрема, такі форми: лебеденя, лебедя, лебедин, лебедина /лебідь - самка/, лебедіти, лебедочка, лебедонько, лебеденяточко. Цікаво, що лебідь символізував і козака, чоловіка взагалі /»Де йшла дівка за яриною, де ярина лелії, за нею іде козаченько, як лебідь біліє» /П. Чубинський/, віщуна /»Пусти мене, моя мати, У гай погуляти, Біленької лебедини За долю спитати»/Н.тв./.

У фольклорі, літературі лебідь символізує чисте, вірне кохання, відродження. Напр.: «Десь об груди землі розбиваються лебеді, Щоб училися вірності люди у них» /Є. Летюк/. Або: « Я з останнього морозу від крила твого воскресну як не лебедем - хоч сивим журавлем» /Б. Олійник/.

У В. Симоненка (до речі, він назвав свою збірку досить символічно - «Лебеді материнства») є образ світлого дитинства:
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Професор І. Заянчковський називає ще один хвилюючий символ лебедя. У 1961 р. на острів Хонсю прилетіли «радянські лебеді». Один із птахів не зміг полетіти восени із зграєю. Місцеві школяри з любов'ю доглядали за довірливим і гарним птахом. Через три роки він трагічно загинув. І тоді батьки і діти острова вирішили увічнити пам'ять про птаха. На зібрані ними кошти збудували пам'ятник: на високому постаменті стояв білосніжний лебідь із піднятими у небо крилами. Цей пам'ятник - глибокий і хвилюючий символ людської доброти, злагоди і милосердя.
О. Потапенко.

Лелека /бусол, бузько, чорногуз, гайстер/ - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини; любові до рідної землі, України.

В італійській міфології лелека був присвячений Юноні - покровительці дівчат, шлюбу, сім'ї та породіль. Вірменський міфології відомий персонаж Арагіл /лелека/. Він був священним птахом Сонця, захисником полів. Коли гинув, його хоронили, як людину! /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.54/.

Староукраїнське повір'я про священність лелек походить ще з доби трипільців /IV -II тис. до н.е./. На думку С.Плачинди, давньоукраїнські племена пеласгів /»лелек»/ переселилися з прадавньої України - Оріани на «нові землі» /Італію, Грецію, Македонію та ін./. О.П. Знойко вважав: назва лелека походить від назви племені лелегів, у яких «тотемом був цей священний птах». «Гайстер, - підкреслював дослідник, - є символом, головної, найулюбленішої богині східних слов'ян - Вечірньої /і Вранішньої/ Зорі. Назва птаха гайстер давньогрецькою означає «зоря-зірка». Головна богиня космічної релігії Русі … освячувала й птаха з назвою зірка /див. Зоря/ /Знойка О.П. Міфи Київської землі… К., 1989. - С. 114/.

На Україні до лелек ставилися як до священих птахів. Двір, де є гніздо лелеки, - писав Г.Булашев, - вважається щасливим… Не тільки розорити гніздо лелек - великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мстить тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату… Таке ставлення до лелеки… пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого - лелека і ластівка є радісними вісниками наближення весни. /Булашев Г. Український народ… - С. 367/. На думку митрополита Іларіона, лелека був символом «праці й прив'язаності». На Україні ніколи не називали птахів і звірів людськими іменами. Однак для лелек робили виняток: «Антоне, принеси тепло». Якщо на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад. Саме ці чорно-білі красені приносили, за повір'ям, до оселі немовлят. Тобто лелека був символом продовження роду. У фольклорі, літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Не випадково ліричний герой однієї із пісень просить: «Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята».
Я. Потапенко.

Липа - див. Ботанічна символіка.

Лілія /біла/ - символ цноти, чистоти, непорочної краси; у Біблії лілія - емблема краси таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні; ознака витонченого смаку, розкоші, вишуканості; багатства; надії на достаток; благовоління; поваги. Водночас вона - символ смерті, відданості, помсти покійника, квітка Пресвятої Діви.

Греки приписували їй божественне походження із краплин молока матері богів - Юнони, що годувала маленького Геркулеса. Лілія була відома давнім персам, навіть їхня столиця називалася Суза, тобто «місто лілій». Тому і в гербі її як символ непорочної краси містилось кілька цих квітів. Красу лілії розхвалює сам Господь і ставить її вище всього прекрасного одягу Соломона. «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, - не працюють ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна із них». /Євангеліє від св.Матвія 6.28-29/. З красою лілій порівнюється краса таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні. «Я - саранська троянда, я долинна лілія! Як лілія між тереном, так подруга між дівами! /Пісня над піснями 2.12/.

М. Золотницький у книзі «Квіти в легендах і переказах» пише, що на святі у центрі була троянда, але біла лілея все одно правила за ознаку витонченого смаку, розкоші, вишуканості, багатства. Саме тому римляни мали лілію за символ надії на достаток, і зображення її карбувалося на римських монетах як очікування народом блага. Крім того греки й римляни вбачали у ній символ непорочності, тому й увінчували молодих вінками з лілій та пшеничного колосся за ознаку чистого повного достатку життя, якого їм бажають.

Лілія зустрічається як емблема королів, невід'ємний елемент прапорів, гербів. У гербі Людовика IХ Святого вона була разом з маргариткою. Три лілії були зображені на його прапорах під час хрестових походів. Вони означали: співчуття, правосуддя, милосердя, три доброчесності царствування цього «найдобрішого короля». Хоч пізніше вона стала тавром каторжан.

Квітку дуже любили в усій Європі, а у Франції вона вважалася виразом найвищого благовоління й поваги. На всіх католицьких землях її вважали квіткою Пресвятої Діви, внаслідок чого зображення Божої Матері тут постійно прикрашають гірляндами з лілій.

У Німеччині її називали квіткою смерті. Щоразу той із братів, хто мав померти, нібито знаходив за три дні до смерті на своєму стільці у церкві білу лілію. Вона у німців, як і надгробна троянда, - свідчення то відданості, то помсти покійника. За народним повір'ям, її ніколи не садять на могилі, вона сама виростає тут під впливом якоїсь невидимої сили і з'являється переважно на могилах самогубців та людей, що загинули насильницькою смертю. Якщо вона виростає на могилі вбитого, - це ознака невідворотної помсти, а якщо на могилі грішника - то прощення й спокутування ним гріхів.
В. Куйбіда.

Лісовик - див. Демонології української символіка.

Мавка - див. Демонології української символіка.

Мак - символ безмежності зоряного світу; Сонця, зорі; сну і смерті; плодючості, заспокоєння; швидкоплинного життя; красивої дівчини; безневинно пролитої крові /у християнстві/; надійного оберега від нечисті.

Мак у міфопоетичних системах світу пов'язувався у першу чергу зі сном та смертю. Римська богиня Церера ходила по землі, і за кожним її кроком виростала вогниста квітка. Зібравши букет маків, богиня засинала. Грецька міфологія змальовує образ вродливого юнака Мікона, перетвореного після смерті у мак. Макова голівка була символом плодючості і заспокоєння, атрибутом Афродіти, Гери, Кібели /Міфологічний словник. М., 1991. - С. 365/. У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп'ятого Ісуса Христа. Отже, мак - символ безневинно пролитої крові.

На думку О. Братко-Кутинського, символ магічного маку такий же давній, як і калина /див. Калина/. «Макові зерна, - вказує він, - як символ безмежності зоряного світу і його астральної сили й досі зберігають своє значення. І досі мак освячують двічі на рік - на Маковея і на Спаса. Найяскравіше таке значення символу виявляється у різдвяному обряді приготування ритуальної страви - куті, де макові зернята символізують безконечну множинність зірок Всесвіту»/Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. /Людина і світ, 1991.- №11. - С.39/.

В усній народній творчості мак - символ красивої дівчини /»Гарна дівка, як маківка», «Дівчина, як маків цвіт», «Як маківочка», «Як мак процвітає» /про людину у повній силі і красі/.

Водночас мак пов'язувався із хтонічними істотами, смертю. Напр.: «маку наївся» - очманів; «на мак розбити» - вщент; «маком сісти» - загинути/. Окрім того, мак - видюк /польовий/ був надійним оберегом від лиходійства відьом, упирів, нечистої сили. Ним обсипали навколо хати, у хліві.

Часто навколишній світ, оселя зіставлялися саме з маком /»Сей світ, як маків цвіт», «Збудуй мені світлоньку з макового цвітоньку» /Словарь української мови /За ред.Б.Грінченка. - К., 1958. - Т.2. - С.392/. За даними С. Килимника, однією із магічних веснянок», скерованих на високий урожай городньої рослини була веснянка «Мак».

Окрім того, мак символізував світанкову зорю /»Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти»/, швидкоплинність людського життя /»Пройшов мій вік, як маків цвіт»/.

Іноді найдорожчу людину - матір - порівнювали із маківкою /»Да нема цвіту, світлішого над маківку, Да нема роду, ріднішого над матінку»/.

У літературі образ маку символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну /Ординці воїна скришили, На землю впало тіло біле І, наче зерно, проросло, А влітку маком зацвіло.../ М. Стельмах/.

За астрологічними гороскопами, рослиною людей, народжених 1-10 березня, є Мак. Шлях його «всіяний терном. Треба вірити у свої сили - тільки так Мак може досягнути успіху» /Альманах гороскопів світу. - Житомир, 1993. - С.144/.
О. Потапенко.

Мальва - див. Ботанічна символіка.

Материнка - див. Ботанічна символіка.

Мигдальне дерево - див. Рослини культові.

Мирта - див. Рослини культові.

Місяць - символ Матері-Богині, Цариці Небесної; циклічного ритму часу; вічності; постійного оновлення; духовного аспекту світла у пітьмі; козака; батька.

Символіка місяця у всіх народів світу пов'язана з лунарними /від лат. LUNA - місяць/ міфами, де він завжди знаходиться в опозиції до Сонця. Оскільки на багатьох мовах назва нічного світила - жіночого роду, то воно й символізує жіночу силу. У тих мовах, де воно має чоловічий рід /африканські та північно-американські племена, Маорі, Океанія/, його пов'язують з чоловічим продуктивним циклом. Поняття про те, Місяць символізує чоловічий початок /чоловічу основу/, є набагато старішим, його історія, як видно, починається ще в епоху палеоліту і тільки пізніше поступається місцем жіночому.

Місяць всюди є символом циклічного ритму часу. Його фази - зародження, зникнення, поява - символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення. Місяць і Сонце пов'язані родинними зв'язками: брат - сестра або чоловік - дружина. Відображені ці зв'язки і в українській міфології, де наречений /чоловік/ виступає в образі Місяця, а наречена /дружина/ - в образі Сонця. Місячною циклічністю пов'язані й українські народні звичаї: «Так, наприклад, на молодий місяць добре сіяти - місяць буде рости і сприятиме росту всього живого. За цей тиждень все підростає, - і рослини, і тварини, і діти. На молодий місяць слід підрізувати косу дівчині, то буде добре рости. Людина, що народилася на молодий місяць - свіжа, весела, з молодим лицем все життя, а на старий - понура, сумна» /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - С.105/. Особливо велика віра у чарівну силу молодого Місяця - молодика, від котрого залежить любов, здоров'я, а також врожай. Повний Місяць теж сприятливо впливає на дозрівання хлібних злаків. Місяць, що зменшується, асоціюється з можливістю невдач та псування плодів врожаю.

Більшість народів світу обожнювала Місяць. У Давній Греції місячне божество виступало в образі Селени, сестри Геліоса /Сонця/. Їй приносили жертви уповні. Пізніше її ототожнювали з Артемідою. У давніх римлян Місяць шанували нарівні з богом Сонця. Надалі він став асоціюватися з образом Діани.

В Україні, за твердженням О.П. Знойка, Місяць був складовою частиною найдавніших богів астрального культу - Сонця, Місяця і Зорі. Небесний вогонь виходив з цієї тріади. І якщо в Єгипті та Вавілоні головним божеством тріади було Сонце, а в арабів - Зоря, то на Русі - Місяць». На відміну від політеїзму Вавілону і Єгипту, вітчизняний люнарний культ був монотеїстичний». /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.44-45/.

Місяць - розповсюджений образ в українському фольклорі. Старовинний народний культ Місяця в епоху християнства природно увійшов у святкування Різдва - Щедрого вечора. Проте Місяць оспівується не тільки у різдв'яних колядках, але й у веснянках, любовних піснях та ін. Напр.:
Ой вийди, місяцю,
Ти на нашу вулицю.
Ой на нашій вулиці
А всі хлопці-молодці.
Ой нема найкращого,
Як молодий Іванко.
Ой нема найкращої,
Як молода Галюня.

У християнській традиції Місяць порівнюється з Церквою Божою на землі, оскільки вона запозичує своє сяйво від сонця правди, Христа. У Екклезіяста світло Місяця, Сонця та Зірок, що зменшується, символізує старіння.
Ю. Мільошин.

Молоко - див. Чумацький Шлях.

Око - символ розуму і духу; символ Сонця; зловорожих сил; краси; світильника для тіла /у християнстві/; кохання.

На думку А. Голана, символіка ока сягає глибин двадцяти п'яти віків /!/ Вченими доведено, що майже 90 % усієї інформації людина отримує саме завдяки органам зору. Без очей неможливо бачити, так само як і без світла. Тому у багатьох мовах світу слова на означення ока і світла - історично спільнокореневі /Пор. укр. «світити очима»/.

«У Ведах - писав О.М. Афанасьєв, - сонце називається оком Варуни /неба/, у деяких гімнах сонце і місяць уявляються двома очима неба. Верховний бог германців Один /Водан/ називався однооким» /Афанасьєв О. Дерево життя.- М., 1983. - С.61/.

У Греції воно було оком Зевса, у Єгипті - оком Ра, в ісламі - Аллаха. У християнській літературі, мистецтві поширеним є символ «Недрімного ока» - метафорично-символічної назви Всевишнього. За космічними віруваннями язичників, Око /Деміург, Творець, Першобог/ - це творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній /С. Плачинда/.

І все ж, на думку вчених, ще 15 - 10 тис. років тому в епоху палеоліту існували численні вірування про «погане» око. Зокрема, про це свідчать фігури ідолів… без очей, або із пов'язкою на обличчі. У грецькій міфології були страшні потвори Горгони, погляд яких убивав усе живе. У слов'ян подібний спопеляючий погляд мав страшний Вій. В античній міфології відомий образ страшного чудовиська Василіска, який поглядом нищив трави, скелі, людей. Цікавий був спосіб уникнути смертельного зору: поставити перед Василіском дзеркало /!/ Змій гинув від власного погляду, відбитого дзеркалом. Ну хіба це не прообраз лазерного променя?!

Віра у «призор», «пристріт», «уроки», «зглаз» /за даними О.Афанасьєва/ - спільна для всіх індоєвропейців. Вірили: «погане око» може викликати численні хвороби, нещастя. Щоб запобігати цьому використовували замовляння /див.: Таланчук О. Духовний світ українського народу. - К., 1992. - С.26-28/. У фольклорі відбиті подібні вірування: «очима пропікати /свердлити/, «очі, темніші ночі», у них «улита якась отрута», «очима їсти /жерти/», «з лихих очей», «блудити очима» тощо.

І все ж добросердна поетична душа українця частіше оспівувала очі як символ доброти, розуму, любові, краси дівчини: «ясні, світлі, карі, чисті, голубі очі» Напр.:
Ой очі, очі, очі дівочі,
Світите в душу, як дві зорі.

В останні роки на Україні розвивається іридодіагностика. Назва походить від слова ірис /по-латинськи - «око»/ - назви райдужної оболонки ока. За станом райдужки лікарі визначають здоров'я людини, які хвороби їй загрожують. Медики твердять: все, що відбувається в організмі людини, залишає свій слід на ірисі. Відомий окуліст із Відня Беєр твердить, що в оці відбиті всі зміни душі і тіла, починаючи від народження!

А сеанси гіпнозу, навіювання. Хіба вони не переконують в тому, що наші пращури мали рацію, коли вірили у «добрі» і «погані» очі? Очі - як зеркало душі і тіла?

То ж випромінюйте своїми очима лише енергію Всесвятості, Милосердя, Краси, і Братолюбія. Не спіть із розплющеними очима у цей складний час!
О. Потапенко.

Оливкове дерево - див. Рослини культові.

Орел - символ відваги, сміливості; гордості; чоловічої краси; далекоглядності; емблема сили й могутності окремих людей /царів, героїв/, королівств, народів.

З іншого боку орел - символ зарозумілості, самовпевненості, його політ - емблема швидкого духовного падіння, нікчемності.

Напівлегендарний давньогрецький поет-байкар Езоп у байці «Орел, ворона та пастух» ніби ілюструє багатовікову народну мудрість: «Де соколи літають, там ворон не пускають», «Знають сокола по польоту, а доброго молодця по походці». У нього орел - емблема сили і приклад для наслідування дрібним і слабким птахам. Ворона, наслідуючи орла, намагається із отари овець схопити великого барана і заплутується в його вовні. У байці «Хлібороб і орел» орел - вдячний птах, рятує хлібороба від завалу старої стіни. За народним сонником, сон про орла та сокола приносить успіх у справах, сприяння підприємництву, годівля орла - добру новину.

У духовній літературі орел також вважається знаком сили і могутності окремих людей, королівств, народів. З одного боку в Біблії орел - символ гордості, зарозумілості, самовпевненості. З іншого боку орел - символ швидкості падіння, зникнення, нікчемності. «Не мордуйся, щоб мати багатство, - відступися від думки своєї про те, - свої очі ти звернеш на нього, - й нема вже його: бо конче змайструє вона собі крила, і полетить мов орел той до неба…» /Книга приповістей Соломонових 23.4 - 5/. З орнітологічної точки зору Біблія дуже вдало пов'язує духовне падіння людини з пікіруванням орла чи сокола. Адже під час звичайного горизонтального польоту швидкість сокола така ж, як і інших швидкісних птахів.

Але коли сапсан складає крила і каменем падає вниз на здобич, він досягає швидкості 300 км/год. Це абсолютний рекорд у пташиному світі!
В.Куйбіда.

Павук - символ центру світу, його засновника; плетіння павутинної сітки та її руйнування символізують діалектику, безперервне чергування сил природи; зображення гігантського павука - емблема місяця; у Біблії павук із павутиною - символ марних сподівань невіруючих, нечестивих людей; диявола, що приманює грішників.

Павук, що сидить у своїй сітці, асоціюється з центром світу. Павук віддавна вважався бажаним у людській оселі, бо ніби «заснував світ». За повір'ям, той, хто уб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.

У зв'язку з уявленнями українців про світотворчу роль павуків, особливо в Прикарпатті, перед Різдвом виготовляли їх примітивні копії з соломи. Це було виключно жіноче колективне заняття. «Павуків» підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки циркуляції повітря - через вхідні двері та з палаючої печі - великий «павук» разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки, справляючи враження живої істоти.

Павуки з їх вічним плетінням сітки, із здатністю до вбивств /творення і руйнування/ символізують діалектику, безперервне чергування сил, від яких залежить стабільність світу. У зв'язку з цим символіка павука ніби окреслює змотування нитки попереднього життя для того, щоб розпочати прясти нове життя. Павуки є провісниками біологічних ритмів у природі. Народні метеорологи твердять: «З'явились молоді павучки - буде весняне потепління», «Багато павутиння на бабине літо - буде ясна і холодна зима» і т. ін.

Зображення гігантського павука символізує Місяць, а павука вважають твариною місяця. Символіка павутини збігається з символікою павука. Завдяки своїй спіралевидній формі вона також несе в собі ідею творення й розвитку - колеса і його центра. Павутина з павуком посередині є емблемою смерті й руйнування.

У Біблії із тонкою сіткою павука порівнюють дії нечесних людей. Їх надії марні. «Висиджують яйця гадючі та тчуть павутиння: хто з'їсть з їхніх яєць, помирає, а з розбитого - нитки їхні не стануть одежею, і виробами своїми вони не покриються: їхні діла - діла кривди, і в їхнії руках чин насильства…» /Книга Пророка Ісаї 59.5-6/. А всі ті, хто забуває про Бога, дарма надіються на його милість, на благополуччя і світле майбутнє. «І згине надія безбожного, бо його сподівання, як те павутиння, і як дім павуків - його певність… на свій дім опирається, та не встоїть» /Книга Йова 8,14-15/.
В. Куйбіда.

Песиголовці - див. Демонології української символіка.

Писанка /крашанка, галунка/ - символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.

Писанка - це розмальоване великоднє куряче або декоративне яйце.

У міфах багатьох народів світу саме яйце /див. Яйце/ є світотворчим началом. У слов'ян-язичників, на думку С.Килимника, писанки існували вже за часів антів - наших прародичів /ІІІ - VIII ст.н.е./ і були символом сонячного культу. Птахи - це вісники весняного воскресіння, Сонця, а їх яєчка - емблема сонця - життя, народження.

«Яйце птаха взагалі, - писав С. Килимник, - це зародень життя, символ бога сонця; воно в давнину символізувало - добро, радість, щастя, любов, достаток, успіх, прихилення добрих сил, захист людини від лихих сил» /Килимник С. Український рік… - Кн.2. - С.176/.

Дослідники вважають, що українська писанка має понад 100 символічних малюнків. Напр., кривулька знаменувала нитку життя, вічність сонячного руху. Кривулька або безконечник - це символ початку і кінця. Тригвер або триніг символізував, на думку одних, небо, землю і повітря, на думку інших - повітря, вогонь і воду, треті вважали його символом життя людини. Четверті трактували його як символ неба, землі і пекла. Символічне навантаження мала і кольорова гама писанки. Червоний колір усимволізовував радість життя, любов, жовтий - місяць і зорі, урожай; зелений - багатство, буяння рослинного світу, його воскресіння; блакитний - чисте небо, здоров'я; бронзовий - матінку-землю; чорний з білим - пошану до померлих родичів, їхніх душ та ін.

Із запровадженням християнства змінюється поступово і символіка писанки. Вона стала символом радості і віри у Воскресіння Ісуса Христа /див. Ісус Христос/ як символу всепрощення. Для писанок були характерні такі орнаменти: решітки, віконця, клинці, вітрячки, кошики, грабельки, зірки, хрестики, павучки.

Писанки використовували як опредмечений символ кохання, даруючи їх юнці. У народній медицині ними «викачували» хвороби. Свячені писанки закопували у землю /на високий врожай/, клали у домовину, у ясла для худоби. Лушпиння із писанки кидали «на щастя» на дах оселі та ін.
О. Потапенко.

Півень - символ сонця, світла, вогню, войовничості; пильності; воскресіння; смерті та зла; сили чоловічої плоті; домовитості ; господарності; каяття /у християнстві/; передвісника біди, нещастя; жертви; відкривача скарбів; також він є оберегом від пожежі.

Півень - надзвичайно поширений і багатоплановий символ. У багатьох міфопоетичних системах він символізував войовничість. Напр., верховного китайського бога війни Тайї зображували як істоту з тулубом півня і головою людини. Ватажок війська бога індуїстської міфології Сканда мав такі головні атрибути: спис, лук, півень.

Цей птах був тотемом у південнокорейських племен. Ірландська богиня Бригіта /цілительниця/ уявлялася, зокрема, у вигляді трьох півнів. Фрігійський бог - цілитель /водночас покровитель могил/ їздив на коні і півні.

Дуже поширений був мотив півня як символу жертовності. Росіяни, білоруси приносили його у жертву Баннику /духу бані/, Домовику /духу оселі/, Водяному.

Світова міфологія залишала пам'ять про півня як істоту, якої боїться нечисть /чорти, стригої, відьми та ін./. Напр., китайський чарівний птах Чунмін, що боровся із нечистою силою, був схожим на півня, Василіск - потворний змій - губитель - боявся лише півня. Цікаво, що, за міфами, він вилупився із яйця, знесеного півнем.

У праукраїнців півень вважався передвісником зорі, сходу Сонця, а, отже, пробудження життя. Не випадково існувала така народна назва як «будимир», тобто «буди світ». Півень, за даними О.Афанасьєва, був «представником грозового полум'я», «символом вогню», «уособленням домашнього вогнища». Ось чому стилізоване зображення його знаходимо на дахах, шпилях будівель, скринях, рушниках. Це був водночас талісман проти пожежі і вогню. До речі, за даними А. Голана, у Китаї півень на стіні - оберіг від стихії полум'я.

Водночас чорний півень у язичників символізував смерть, пов'язувався із підземним світом. Отже, цей птах був своєрідним символом - моделлю цілого комплексу: життя - смерть - воскресіння. Це відбито у народній загадці «Двічі народився, ні разу не христився, сам співав, а помер - не відспівали». У багатьох регіонах одяг покійників виносили у курник, щоб півень «відспівав», отже «очистив» від впливу смерті.

За даними Г. Булашева, спів півня віщував на Україні прихід гостей, а спів біля вікна - нещастя, смерть. Чорного півня не тримали у дворі /буде сварка між господарями/. Вірили, що існує «півень - царик», якого боїться сам Диявол. Чумаки, вирушаючи в дорогу, брали його як найкращий оберіг. Існувала легенда і про півня, який може відкривати скарби /Булашев Г. Український народ… С.349-350/. Півень символізував і силу чоловічої плоті, тому наречений у деяких країнах під час весільної церемонії ніс саме півня.

Півню приписували здатність пророкувати біду, що відбито, зокрема, у казці про «Золотого півника».

У фольклорі цей птах виступає як символ войовничості і водночас домовитості: «Як два півні», «Ходити півнем», «Без півня оселя глуха».

У християнстві півень - символ каяття. Спів півня /за Біблією/ нагадує апостолу Петру про малодушне відступництво від Христа і викликає сльози провини і спокути.
Зображення півня міститься на багатьох гербах та емблемах.
О.Потапенко.

Півонії - див. Ботанічна символіка.

Плакун-трава - див. Сльози.

Річка /ріка/- символ божества; Початку і закінчення життя; символ плодючості; вічного плину часу; перешкоди, небезпеки; потопу; жаху; входу у підземне царство; рубежу між чужим і своїм простором; «стержня» Всесвіту; могутнього богатиря-захисника; Ісуса Христа /»Ріка життя»; земних жил, по яких тече кров; батьківщини і Батьківщини; дитинства; космічних вод; символ мовлення.

Образ ріки - один із найпоширеніших у світовій міфологічній системі. Ріка символізувала світовий шлях, космічні води, зародження життя. Невипадково найбільші ріки світу Хуанхе, Янцзи, Ганг, Тигр, Амазонка, Волга, Дніпро та ін. вважалися сакральними. Напр., у «Текстах пірамід» про головного бога Озіріса мовиться як про «нову воду» /Ніл/ чи сльози богині Ізіди. У біблійній, християнській міфологіях ріки - це Божий дарунок. Однією із єгипетських кар було перетворення води у кров /Ісх.7.17.-21/. Саме у ріці Іордан /у новозавітній традиції/ відбувалося хрещення. Одним із епітетів Ісуса Христа був вислів «ріка життя» /Мифы народов мира.-Т.2.-1992.-С.375/.

Слов'яни-язичники також обожнювали ріки, озера. У фольклорі існує багато легенд про походження рік Волги, Дніпра /див.Дніпро/, Дунаю, Бугу. Напр., древній міф пов'язує походження Дніпра із божим ковалем, який гнав запряженого в плуг змія аж до Чорного моря.

Часто у легендах ріки слов'ян - це живі істоти, брати і сестри, могутні богатирі, боги. На думку О.Афанасьєва, «назва Буг є лише особливою формою слова бог» /Афанасьєв А. Древо жизни. - С.202/. Мотив входу у річку символізував початок дуже важливого, героїчного. Переправа - завершення подвигу, набуття нового життя, соціального статусу /див. Вода/.

Саме у річці Дніпрі хрестив Володимир киян у 988 році.

На Україні вважали, що вода виходить із-під землі джерелами і утворює ріку. «У Грубешівському повіті їх /ріки/ вважають жилами землі, якими тече вода, як у людини кров ... У висиханні рік народ убачає взагалі кару Божу...» /Булашев Г. Український народ. - С.277/.

Символічний образ ріки посідає помітну роль у фольклорі /вогненна ріка, молочна ріка з кисельними берегами, річка із меду, пива, вина тощо/. Часто зустрічається також образ «кривавої ріки», що символізує жорстоку, смертельну битву.

У літературі образ ріки усимволізовує Батьківщину, батьківщину, босоноге дитинство. Напр., у О.Довженка читаємо: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах ..., що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі, навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах».
О.Потапенко.

Розмай-вітер - див. Ботанічна символіка.

Роса - символ святості; вісника світанку; благодаті /у християнстві/; животворної сили; чистоти; любові; здоров'я; сльози; запліднюючого начала; родючості; дитинства; важкої праці.

Символ роси поширений у культурній спадщині різних народів. Напр., у західносемітській міфології богиня неба, місяця Тінніт була водночас дарувальницею «живодайної роси». У народу майя божеством дощу та роси виступав Іцамана. Подібну функцію виконував староіндійський Сома. Скандинавська міфологічна система описує світове дерево Іггдрасіль, вкрите «медвяною росою», китайська - святого, безсмертного Сяня, який «вдихав вітер», «пив росу». Стародавні греки влаштовували спеціальні свята аррефорії, присвячені «даруванню роси для посівів». Південні слов'яни вшановували Додолу, яка нібито викликала вологу /дощ, росу/:»Додолиця бога моли: Да ми, боже, ситну росу!».

За Біблією, манна - їжа, якою «сини Ізраїлеві» харчувалися у пустелі 40 років, - з'являється саме із росою. Взагалі у християнстві роса - символ благодаті. Язичницька міфологія зберегла прадавній міф «Зоря, ключі, роса і мед». На світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце. Воно наздоганяє красуню-дівчину Зорю, що втікає, і стає криницею. На землю падає «свята роса», яка й запліднює її. Бджоли п'ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво із див - життя. Отже, Зоря і роса були символом животворної і родючої природи.

Існували також легенди про походження роси зі сліз Зорі, Богородиці. О.Воропай описує стародавнє українське вірування, згідно з яким весняну росу випускав святий Юрій, відімкнувши небо ключами. Вона символізувала запліднююче начало, цілющу живодайну силу. 6 травня у день Святого Юрія селяни «ще до схід сонця збирали росу, і хворі промивали нею очі, дівчата вмивалися - «на красу», старші люди мили голову, - «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню птицю. Та найголовніша дія, яка в цей день відбувалася, - це вигін худоби на Юрієву росу, і ця дія в'язалася з цілим рядом магічних актів, роблених для того, щоб «очистити» свійських тварин від усього злого і темного ...» /Воропай О. Звичаї нашого народу.-Т.II.-С.69/.

У народі дуже любили росу, називали її не інакше як «росинка», «росиця», «росичка», «росонька». «Божою росою» вважали молоко. За божу росу не беруть грошей /Номис/. Вірили: без роси і трава не росте. Або: Всі ми ростемо під красним сонечком, на Божій росі /В.Даль/. Бажали одне одному: «Пошли, Господи, тиху воду да теплу росу!». У фольклорі, літературі роса символізувала світле дитинство, сльозу, сивину, світанок. Напр.: «А вже щастя усміхнулось, як ранкові роси»/Н.тв./; «Тільки роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють», «І заплакала Лілея росою-сльозою» /З тв. Т.Шевченка/, «А роси! Хто скаже, чиї вони сльози, такі дивні, чисті, мов перли коштовні!» /П.Тичина/, «Світає, Господи, світає... Земля у росах, як в парчі. Маріє, Діво Пресвятая, це Ти так плакала вночі?» /Л.Костенко/.
О.Потапенко.

Рослин культових символіка - символіка сакральних рослин у християнстві.

Культові рослини, майже без винятку, наділялись, особливо віруючими та священнослужителями, позитивними і благородними якостями. Так мирта - емблема слави і процвітання Церкви Христової; Лавр - знак перемоги; оливкове дерево - символ миру, добрих, мирних намірів, оновлення; мигдальне дерево - символ ранньої сивини на голові; смоква - благополуччя і миру, а бальзамне дерево - знак загоювання ран душі і тіла.

Мирта або мирт - кущ 2-4 м заввишки. Темно-залені, ніби поліровані листки миртових дерев, їх ароматний запах і прекрасні квіти часто вважалися священнослужителями, як емблемою для визначення слави і процвітання Церкви Христової. Із миртових гілок і листків у давнину робились вінки, які одягали на голови героям і переможцям при легких перемогах. Якщо перемога дуже значна і отримана над серйозним суперником, римські полководці отримували лаврові вінки. Миртовий вінок з трояндами був улюбленою прикрасою на весіллі.

Оливкове дерево або маслину з давніх часів вважають символом миру, а гілки оливки - символом добрих і мирних намірів, оновлення. Голуб із оливковим листком у дзьобі - сигналізував Ною про закінчення потопу. Маслина - вічнозелене дерево, тому символізує незмінне благочестя і Господнє благословення. Оливкову олію використовували при жертвоприношенні, в світильниках, для змащування волосся, натирання тіла.

У дикому стані відомо понад 40 видів мигдалю. Це дерева або кущі, які за зовнішнім виглядом схожі на персик звичайний. Мигдальне дерево вважалося одним із кращих витворів саду землі Ханаанської. Квіти мигдалю мають характерну властивість швидко давати зрілі плоди. Тому ранній розквіт мигдального дерева є символом ранньої появи сивини на голові, а також символом похилого віку.

Смокова /фіга, інжир, винна ягода/ - усі ці назви стосуються однієї рослини, яку ще називають смоковниця. Квіти у фіги ростуть безпосередньо на стовбурі дерева. У Священному Писанні під висловом «сидіти під смоковницею» розуміють благополуччя і мир. Плід на смоковниці з'являється на голому дереві без видимого цвітіння. Коли розвиваються листки - плоди зникають. В Євангелії від св. Матвія такий стан дерева символізує безплідність; його називають безплідним фіговим деревом. «І побачив він при дорозі одне фігове дерево, і до нього прийшов та нічого, крім листя самого, на нім не знайшов» /21.19/. Знищення фігових дерев вважалося великим гріхом.

Бальзамне дерево - символ загоєння ран душі і тіла.

Бальзам славився своїми цілющими властивостями, особливо під час лікування ран. У переносному розумінні Господь рекомендує використати бальзам для лікування зруйнованого Вавілону. «Несподівано впав Вавілон і зруйнований він! Візьмете бальзаму для долі його, - може буде загоєний він!»/Книга пророка Єремії, 51.8/.
В.Куйбіда.

Рот - символ Слова як першоджерела життєстверджуючої сили; сонця; вогню; руйнівної, поглинаючої сили; межі внутрішнього і зовнішнього світу; поєднання неба і землі, пекла і землі; доступу до підземного царства, внутрішнього світу.

У світовій символіці, пов'язаній із тілом людини, найпростіший зв'язок простежується між органом і його функцією, тобто рот, починаючи від єгипетських ієрогліфів, втілював здатність мовлення, а, отже, був символом Слова.

З найдавніших часів відомий знак рота із сонячним диском усередині, що був символом сонця. У Старому Завіті часто поєднуються змістом поняття рота і вогню, до них вживаються спільні епітети, такі як «пожираючий», «поглинаючий», часом зіставляються їх функції. У світовій міфології на цій основі виникли образи звірів, що дихають полум'ям.

Символіці рота, як і символіці вогню, притаманні дві різні характеристики: життєстверджуюча, що властива мовленню, і руйнівна, поглинаюча. Крім того, рот є межею, де сходиться зовнішній і внутрішній світ. Близьким за значенням є символ «пащі чудовиська» з верхніми і нижніми рядами зубів, що означають поєднання двох світів: неба і землі, пекла і раю. У часи середньовіччя на іконах часто зображали пащі драконів або великих риб, що відкривали доступ до підземного царства, внутрішнього світу /Керлот Х. Словарь символов. - С.441-442/. Мовленнєвий потік є джерелом інформації, правди і навпаки, несправедливого гніву, осуду, брехні. Закритий рот є символом мовчання, таємниці, коли вживається в образному значенні «рот на замку». Народна педагогіка з осудом ставилася до людей, що «рота не закривають», не можуть втримати чужих секретів. Таке відношення підтверджують народні прислів'я: «На чужий роток не накинеш платок», «Хто мовчить, той двох навчить». Образ людини із розкритим ротом - це символ неуважності, незібраності або надзвичайного захоплення, здивування.
Л.Кожуховська.

Рука - символ діяльності; праці людей; жертвоприношення, захисту; молитви; підтримки; сили; внутрішнього світу людини; заступництва, опікунства; авторитету; влади; людських відносин, добробуту. Рука як орган тіла людини виконує дуже важливу роль. Кожна з двох верхніх кінцівок людини від плеча до кінця пальців відіграє функції опори руху і захисту внутрішніх органів від пошкоджень та інших впливів навколишнього середовища. Крім суто фізичного призначення, рука у процесі вдосконалення людини як суспільної істоти, розвитку діяльності особи набула досить значного соціального статусу і характеру.

Знак руки як символу дійшов до сьогоднішніх днів ще з часів єгипетських ієрогліфів. Рука символізувала діяльність людей, працю взагалі. Залежно від форми зображення знаки символізували конкретні види діяльності: працю, жертвоприношення, захист та ін. Ієрогліф, що зображував дві підняті догори руки, був символом молитви чи самозахисту. Їх значення є загальноприйнятим. Знак руки зі зброєю, що з'являється із хмари чи із-за межі картини, є символом помсти Короля Духів або заклик небес до відплати.

У Древньому Єгипті термін, що означав руку, був пов'язаний із знаком колони, що виконувала роль підтримки або сили. В ізотеричній доктрині положення руки по відношенню до тіла, розташування пальців мали відповідний символічний контекст. Напр., піднята рука означає голос чи пісню; рука, що вільно лежить на грудях, має значення пози мудреця; на шиї - жертовність; дві з'єднані руки уособлюють містичний шлюб; рука, що прикриває очі, символізує прозріння на порозі смерті. Велике символічне значення має кількість пальців на руці, бо людське тіло має чотири кінцівки і голову. Крім того, число «5» означає любов, здоров'я, гуманність.

Відкрита долоня має зміст притягуючої сили або специфічних людських проблем.

У багатьох народів світу рука позначає заступництво, опікунство, авторитет, владу, силу. А, наприклад, у римлян знак руки підкреслював авторитет глави роду, сім'ї, а також силу влади імператора. Рука як символ поєднується з іншими символами: зіркою, голубом, птахами. Також зустрічалось зигзагоподібне і колоподібне поєднання рук, що мали певний алегоричний зміст. Наприклад, переплетіння рук виражало міцну солідарність, братство перед лицем небезпеки.

Образ руки як мірила сили людини сприймається у культурі українського народу з давніх часів. Звідси постали фразеологічні одиниці, що виражають відносини між людьми: войовничість /»руки сверблять», «рукам волі не давати», «руки підняти»/ і, навпаки, бажання діяти спільно /»рука об руку», «руки підкласти», «рука допомоги», «простягнути руку»/.

Звичай чоловіків при вітанні тиснути один одному руку є залишком давніх традицій, що в окремих народів виражали мирні наміри обох сторін.

Відтінок осуду, зневаги передається уособленням негативних людських взаємин у виразах «рука руку миє», «гріти руки», «руки опустити», «руки не стоять», «руку позолотити».

А біблійний вираз «умивати руки» із значенням ухилятися від будь-якої відповідальності разом із образом Понтія Пілата стали символом жорстокості й лицемірства: «Раби не красять землю, і тільки той, кому байдужа її прийдешня доля, стоїть на сторожі рабства. Не будь Пілатом, що умиває руки в тяжку годину, коли козацьке плем'я несе свій хрест на висоту Голгофи!» /В.Шевчук/.

Людство шанує руки як символ праці і добробуту. У літературі створені прекрасні художні образи для їх характеристики: «хвала рукам, що пахнуть хлібом», «роботящі руки», «жилаві руки», «золоті руки». У творах М.Коцюбинського та О. Кобилянської натруджені важкою працею «чорні руки» асоціюються із образом землі-матері.

У сучасному мовленні вагомого символічного значення набули образи «легкої руки», «чистих рук», «руки допомоги», «руки Всевишнього», «персту долі», «волохатої руки».

Образ «правиці» як втілення справедливого, раціонального відтворений і в народних прислів'ях та приказках: «Мати одною рукою б'є, а другою гладить», «За праву науку - цілуй батька й матір у руку», «Чужими руками тільки жар загрібати», «Де руки й охота, там скора робота».
Л.Кожуховська.

Русалка - див. Демонології української символіка.

Рута-м'ята - див. Ботанічна символіка.

Свиня - символ плодючості, бруду, жадібності, нахабства, впертості; нечистих, гріховних звичок людей.

Поведінку свині складають її основні звички /рити землю, лізти в город, купатися в болоті, вперто кудись лізти/. Через це образ свині, кабана, поросяти дуже рідко отримував позитивні риси. Свиня - це символ бруду: «Свиня хоч і скупається, та й знов у болоті валяється», «Свиня не з'їсть, поки не поваляє», «У свині своя звичка: як не в реп'яхах, то в болоті»; нахабства, впертості і влізливості: «Дірка в плоті, свиня лізе», «Посади свиню за стіл, а вона й ратиці на стіл», «Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе».

М'ясо цієї тварини було неприємним для євреїв і мусульман. Більшість із них навіть не використовували це слово. Замість нього говорили: «ця тварина, цей звір». Ось чому до заняття блудного сина-свинопаса ставилися з презирством.

У книзі приповістей Соломонових жінка, позбавлена розуму, прирівнюється до свині, прикрашеної золотом «Золота сережка в свині на ніздрі - це гарна жінка, позбавлена розуму» /11.22/. Вислів «...не розсипайте перл своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми...» /Євангеліє від св.Матвія 7.6/ означає те ж саме, що пропонувати слова істини і розсудливості людям, які зневажають їх і сприймають подібні поради з насмішкою і грубістю. У дев'ятій байці Сковороди «Мурашка і Свиня» свиня символізує підлабузника, а у байці 28 «Олениця та кабан» -кабан - дурного кар'єриста, який одягає чужу шкіру, щоб вдовольнити свої забаганки. Г.С.Сковорода у зв'язку з цим робить далекоглядний висновок: «Мавпа є мавпою і в золотім уборі».
В.Куйбіда.

Серце - символ Центру; Бога; життя; розуму; ласки; любові, співчуття; у християнстві - символ радості і смутку; розуміння; сміливості; релігійної відданості; чистоти.

На думку стародавніх вчених, існує три життєво важливі центри людського тіла - мозок, серце і статеві органи. Найголовніший із них - саме серце. Ще єгиптяни, муміфікуючи померлих фараонів, залишали із усіх внутрішніх органів серце. Його бальзамували в окремій посудині, бо вірили, що без серця померлому не можна буде обійтися у потусторонньому світі. За традиційними уявленнями, місцем перебування розуму було серце, а мозок слугував лише його засобом. Отже, серце симоволізувало «центральну» Мудрість. Подібно до Сонця, палаюче серце означало центр макрокосмосу та мікрокосмосу, людину і Небеса, трансцедентне розуміння /Дж.Купер/. У буддизмі серце - сутність єства Будди, в індуїзмі - божественний центр, де перебуває Брахма. В ісламі «око серця» означало духовний центр, абсолютний розум, усвідомлення, в Індії - третє око Шіви, всезнаючий дух.

У християнстві палаюче серце усимволізовувало релігійне служіння, відданість, серце, пробите стрілою - спокуту. У євреїв серце - це Храм Божий.

Для алхіміків серце уособлювало сонце всередині людини. Для містиків «любити - значить відчувати силу тяжіння закоханого до даного центру. Тому серце означає символічно любов як центр світла і щастя і оточується такими атрибутами як полум'я, хрест, лілея чи корона» /Керлот Х. Словарь символов. - С. 461/.

Чистий серцем, за словами св.Григорія Нісського, не побачить у тобі нічого, окрім Бога. А.П.Флоренський додав: «Посредством сердца созерцается первозданный корень личности, Ангелъ ея, и чрезъ этотъ корень устанавливается живая связь съ Матерью духовной личности, - съ Софією, разумъемою как Ангелъ-хранитель всей твари, - всей твари, единосущной въ любви, получаемой чрезъ Софію отъ Духа» /Флоренський П.А. Столп и утверждение истины. - Т. 1. - М., 1990. - С. 352/.

Для українців серце - це перш за все любов, лагідність, співчуття, радість, щастя. Про це свідчать численні народні звороти: притулити до серця, віддавати серце /комусь/ - любити, допомагати, бути вірним.
О.Потапенко.

Сінокіс - символ дій смерті і водночас народження.

Косовиця сіна була відповідальною і важкою роботою. Її проводили у липневі сонячні дні і працювали від зорі до зорі /»Коси, коса, поки роса»/. Ця обрядово-ритуальна дія мала і практичний сенс - по-перше, сонце не засліплювало очі, по-друге, прохолодного ранку працювати було трохи легше. У перший день сінокосу косарям клали у торбинку варені яйця /»Щоб солодким було сіно»/. Завершуючи косовиці, на кінці лану залишали обов'язково жмут нескошеної трави. Його перев'язували перевеслом, клали окраєць хліба, дрібочку солі, прикрашали духм'яними квітами. У народі цей жмут трави називали трав'яним дідом, що символізував завершення сінокосу.

Під час гуртової заготівлі сіна косарі шикувалися шеренгою. Попереду - отаман, той, хто найкраще косить. У його обов'язки входило подавати сигнал про початок і закінчення роботи. Сповіщав він про це трьома постукуваннями мантачки - вузького дерев'яного плоского бруска для гостріння коси, укритого шаром смоли з піском.

Після того, як сіно було скошене, його сушили: підтрушували, перевертали вилами, граблями, збивали у валки. Потім складали у копиці, стіжки. Кожен господар намагався якнайшвидше перевезти сіно у своє обійстя.

Водночас косовиця у народній уяві уособлювала дії Смерті. Косить сіно - означало вмирати і народжуватись. Про це свідчить той факт, що під час різдвяних свят подекуди сіно стелили на покуті. У колиску дитини теж настеляли суху траву.

У романі М.Стельмаха «Хліб і сіль» є монументальний епілог. Мар'ян Поляруш у місячну зимову ніч косить сніги, розчищає шлях до нового життя. Цей воістину геніальний епізод символізує нескореність і безсмертя українського народу.
О.Потапенко.

Слід /відбиток ноги чи лапи на чому-небудь/ - символ людини /тварини/; запліднюючого начала; Молочного Шляху; прокладеного кимось нелегкого першого шляху; наступництва; продовження традицій; результату життя, подвижницької праці; символ сприятливого чи небезпечного місця.

У світовій міфології слід символізував запліднююче начало. Напр., китайський культурний герой Хоуцзі народився від того, що його мати наступила на слід небесного бога. Аналогічним чином, за міфами, народився Фусі - китайський першопредок, винахідник ієрогліфів. У евенків та кетів Молочний Шлях /див. Чумацький Шлях/ - це сліди від лиж велетнів-мисливців.

На Україні сліди, за віруваннями, уособлювали саму людину. Ось чому у народних піснях дівчина, мати, проводжаючи козака, «припадають до слідочка». Цим вони благословляють дорогу людину на світлу дорогу, щасливу путь: «Слідочок з-під білих ніжок» /Н.тв./.

Перед зведенням найсвятішого - хати - українці уважно оглядали земельну ділянку. Її очищали, посипали піском і, якщо на наступний день знаходили там сліди котів, собак чи корів, без вагань будували оселю. Людські сліди були лихим символом /Українці. - С.171/.

Одним із найнебезпечніших вважали «нашіптування на слід». Щоб завдати ворогові лиха, зверталися до ворожок. Вірили: якщо остання увіткне у слід людини, тварини гвіздок, ті будуть кульгати. З такою ж метою вирізали ножем частину землі із відбитком ноги людини і нашіптували, «зоковували» слід /Даль В. Толковый словарь. - М.,1991. - Т.4. - С.225/. Про це ж свідчать і народні стійкі формули: «Бодай слід /його/ запав», «І мокрого сліду не лишилося», «Носити на собі сліди» та ін. В народних піснях зустрічається цікавий символічний образ: «камінь котити по сліду нелюба», тобто «не любити когось»:
Я нелюба зроду не любила,
По слідочку будяки садила,
По будяках камінь котила.
/Н.тв./.

У сучасній мові у переносно-символічному значенні слово «слід» вживається на означення «продовжувати чиїсь традиції», «залишати добру пам'ять», «залишити помітний слід у науці», «бути послідовником традицій народу».
О.Потапенко.

Смоква - див. Рослини культові.

Собака - символ вірного друга; надійності; непідкупності; мудрості.

У давнину собака був символом Меркурія, ремесла жерця, жертвою для бога війни, провідника душ померлих у потойбічний світ.

З іншого боку собака - емблема нерозумного брехуна, злодійкуватого ненаситника. В Біблії образ пса ототожнюється з гонителями, лжевчителями, нечестивими людьми, блудниками. Символіка собаки - амбівалентна.

Стародавні єгиптяни обожнювали Зоряного Пса - Сіріуса /Сотіса/, тому що він передував щорічній повені річки Ніл, від якої значною мірою залежало життя і добробут людей.

Здатність собаки відчувати і переслідувати людину, віддалену на цілі кілометри по сліду, символізувала «трансцедентальну силу, за допомогою якої філософ крокує ниткою істини через лабіринт земних помилок» /Холл М.П. Энциклопедическое изложение... - С.329/.

Окрім того, незвичайна вірність собаки була взірцем відносин між учнем і майстром /жерцем/, вчителем.

За даними А.Голана /Миф и символ. - С.195-196/, «небесний» крилатий собака стародавніх майя, іранців пов'язувався з блискавкою і дощем. У Спарті собак приносили в жертву богу війни. У народів Китаю, Сибіру, Стародавньої Греції пес мав хтонічне значення. Його вважали провідником душ померлих у потойбічний світ, зображували на могильних плитах. У Європі вірили певний час, що душі померлих втілюються в собак. Побутувало повір'я і про віщий дар цих тварин, які нібито виттям передчували покійника, пожежу, нещастя.

Поширеним символом є ставлення до собаки як до вірного друга, найближчої до людини тварини, що є символом надійності, непідкупності. У цьому дусі передаються з покоління в покоління повір'я та прислів'я /»Як приб'ється чужий собака до обійстя, то це дуже добре, на щастя», «Собака навпроти тебе біжить - добра ознака», «Вивченого пса нічим не підкупиш»/. Ще дві з половиною тисячі років тому Езоп у своїх байках також підкреслював ці риси собак.

По-іншому оцінює роль собаки видатний поет і філософ XVIII ст. Г.С.Сковорода. У байці «Пси» собака символізує нерозумного брехуна. Він не тільки брехун, але й недотепа, що символізує злодійкуватого ненаситника.

Біблія слово пси трактує в переносному розумінні для означення гонителів - «Бо пси оточили мене... обліг мене натовп злочинців...» /Книга псалмів 22.11/, лжевчителів - «І це пси-ненажери, що не знають насичення, і це пастирі ті, що не вміють уважати...» /Книга пророка Ісаї 56.11/, нечестивих людей - «не давайте святого псам, і не розсипайте перл своїх перед свиньми своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували вас...» /Євангеліє від св.Матвія 7.6/ та язичників. За Іудейськими законами ці тварини вважались нечистими. Для єврея було крайньою образою порівнювати кого-небудь з мертвим псом, і навіть гроші, отримані за продаж цієї презирливої тварини, як і плату повії-блудниці, не можна було вносити в скинію - в будинок Господа. Тут пес прирівнюється до блудника. Біологія собак підтверджує полігамні стосунки цих тварин.

Понад 15 тисяч років собаки вірно служать людям. Вони допомагають стерегти отари, рятують потерпілих у снігових завалах, виконують роль поводирів сліпих, шукачів наркотиків, зброї та ін.

Але найбільше вражає їх надзвичайна і незрівнянна відданість. Ось лише кілька прикладів. У м. Едінбурзі /Шотландія/ вірний пес Боббі 14 років /!/ не залишав могили свого господаря. В Італії безпорадний собака Фідо кожен вечір впродовж 14 років ходив на автобусну зупинку зустрічати свого господаря Карло Соріані, який загинув від фашистської бомби. У 1957 році жителі містечка, схвильовані глибокою відданістю Фідо, спорудили на зібрані кошти пам'ятник чотириногому другові. На постаменті стояв бронзовий собака, його поза передавала надію, що ось-ось із автобуса вийде улюблений господар...На пам'ятнику короткі і промовисті слова: «Фідо. Зразок відданості».
О.Потапенко, В.Куйбіда.

Сова - символ темного, похмурого; символ мудрості, потаємних знань, спустошення, нещастя; смерті, брехні. В той же час у давнину сова - емблема мудрості, глибоких таємниць; у середні віки птах уособлював веселого та кмітливого мандрівника.

У давнину сова була символом мудрості, глибоких таємниць, знань, обраних /посвячених/ людей. Здатність птаха не боятися темряви, вільно рухатися у ній символізувала заглиблення у таїну секретних знань, які недосяжні простим смертним.

Сова була символом богині Мінерви /Афіни/, яка уособлювала мудрість. Більшість видів сов майже в усіх народів давнього і нового світу мають репутацію зловісних птахів. Сова - символ темного, похмурого як у фізичному, так і моральному значеннях. Г.Булашев відмічає, що єгиптяни вважали сову символом смерті, а середньовічні «фізіологи» і бестіарії ототожнювали сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа. За віруванням галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.

У відповідності із законом Мойсеєвим її вважають нечистою. Хоч слово «сова» часто зустрічається в Біблії, але, очевидно, під ним розуміють будь-якого птаха, що любить потаємні місця. В українських прислів'ях, повір'ях, легендах совам даються негативні оцінки: «Нащо пугачеві дзеркало, коли він і так знає, що гарний», «Не пара сова для сокола», «Спить сова та й кури бачить» /Люди вірили: якщо пугач /дуже велика сова/ кричить на будинку, то хтось у ньому помре або коли сич /маленька сова/ кричить, то когось викричить із хати, насамперед, господаря. Але якщо сова сміється «у-ху-хууу» чи «увіт,увіт,увіт» - хтось вийде заміж; кричить - дівчина приведе дитину.

За українськими народними віруваннями, сови і пугачі пішли від котів, тому в них котячі голови і котячий крик, а поява сов біля села наводила на пожильців нудьгу і смуток.

У літературі сову іноді ототожнюють із мудрою людиною. Вона є емблемою інтелектуалів всім відомого клубу знавців «Що? Де? Коли?».

У середні віки сова - символ Тіля Уленшпігеля, веселого і кмітливого мандрівника, який ходив по світу, викриваючи глупоту, марновірство, забобонність.

У творчості Т.Г.Шевченка сова символізує справедливу кару, відплату визискувачам, кривдникам за моральне зло, розпусту, жорстокість.
В.Куйбіда.

Сосна - див. Ботанічна символіка.

Терня - див. Бур'янів символіка.

Тополя - символ дерева життя; символ добра і зла; символ України; сумної дівчини, матері; краси, стрункості; весни.

За даними С.Плачинди, тополя була образом-тотемом давніх українців. Рубалася язичниками лише для жертовних вогнищ.

На Україні тополя - канонізований символ засмученої матері, дівчини, нещасливої долі: «Ненько моя, зоре, Зелена тополе, Породила на світ білий на велике горе» /Н.тв./.

Рубання тополі, як і калини, символізувало заручення та одруження юнки: «Тонкая, високая тополя: Чорнявая дівчина - то моя. Тонкую, високою зрубаю: Чорнявую дівчину кохаю» /Н.тв./.

У поемі Т.Шевченка «Тополя» є персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася коханого: «Таку пісню чорнобрива В степу заспівала. Зілля-дива наробила - Тополею стала».

У сучасній поезії символіка тополі пов'язується з Україною, її трагічною історією, сивиною матері, батьківщини. Напр.:
Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.
/А.Малишко/.
Або:
Як ходить вітер між зелом
І сніг кружляє тополиний
Над тихим маминим чолом.
/О.Лубківський/.
Г.Потапенко.

Трава - символ добрих і злих сил природи; людських істот; символ молитви; тихого шептання; клятви; оберега; смерті.

У міфах народів світу трава вважалася волоссям різних богів, матері-землі. Стародавні нівхи вважали, що після смерті людини її душа перетворюється у траву. У ацтеків було спеціальне божество трав Патекатль. Осетини присвячували сінокосу трав особливе обрядове дійство. У багатьох міфологіях є образ мандрагори - «трави-напівлюдини», яка сприяла плодючості. На Україні вірили, що мандрагора /переступень/ виростає іх померлих нехрещених дітей.

За даними західноєвропейського хроніста Титмара /X-XI cт./, жмут зірваної трави /як і волосся/ символізував у слов'ян перемир'я, клятвенний союз. Давньоруські джерела згадують про язичницький звичай присягатися, кладучи на голову зрізаний шматок землі із травою.

Трави, зілля /див. Зілля/ широко використовувалися як обереги від злих сил, у народній медицині, обрядодіях. На Зелені свята ними встеляли долівку. Оселю заповнював п'янкий запах м'яти, полину. У домовину також клали різнотрав'я /сухе/, квіти. На весні існував звичай качатися по молодій росяній траві, що нібито сприяло здоров'ю.

За назвами українських трав, на думку В.Базилевського, можна читати національний характер. Вони - частина духовності, недосяжного материка духовної культури. Тут і поезія, і гумор, і тиха печаль, і незалежність: нечуй-вітер, сон-трава, зозулині черевички, плакун-трава, вовча трава, золотник, семижильник, польові овечки, боровий чепчик та ін.

Трава і зелене листя в народній обрядовості символізували заспокійливу молитву, тиху мову, шепіт. У фольклорі, літературі трава має подібну символіку. Напр.:
Як згасне вік мій до краплини -
Одне прошу тебе завжди:
Ти народи мене, Вкраїно,
Хоч би травою народи.
Не розлучи мене з собою -
Хоч би травою народи.
/А.Демиденко/.
О.Потапенко.

Троянда - символ небесної досконалості та земних пристрастей; часу і вічності, життя та смерті; плодючості; краси; цнотливості; мовчання і таємниці; у християнстві - символ раю, Діви Марії, небесного блаженства і водночас страждання.

У світовій символіці золота троянда означала досконалість, червона - бажання, пристрасть, красу, довершеність. Біла - невинність, голуба - недосяжність і неможливість. В алхімії троянда символізувала мудрість, духовне відродження.

У Древній Греції та Римі троянду вважали емблемою весни, повної життєвої краси, кохання, недовговічності життєвих благ, непорочності, символом закоханості, а також радощів, розкоші, витонченості.

Гілками із троянд впереміжку із миртовими гілками у греків освячувалися наречені. Трояндами прикрашали двері будинку, пелюстками встеляли шлюбне ліжко. Їх кидали до ніг переможців.

Однак троянда була й символом смерті, весною вона цвіте не тільки на радість живим, але й для втіхи померлим. Коли римляни відправляли поминки, головну роль на них відігравали троянди: їх ділили між присутніми, гірляндами прикрашали могили. Греки носили троянди на голові і грудях як знак трауру, як символ короткочасності, плинності нашого життя. На надмогильних пам'ятниках часто розвішували бутони троянд, що символізувало нескінченність.

Спочатку у християнському мистецтві троянду прославляли як райську квітку, символ чистоти і святості. Пізніше вона стає символом Богородиці, яку уявляли сидячою в раю серед трояндових квітів. За легендою, архангел Гавриїл зробив для Богородиці три вінки: із білих, жовтих і червоних троянд. Вінок із білих троянд символізував її радість, із червоних - страждання, а із жовтих - славу. Червона троянда стала символом крові Христа, що страждав. Білі троянди в середні віки називались також трояндами Магдалини: кажуть, нібито вони втратили свій колір від пролитих на них сліз каяття Магдалини.

В українській традиції троянда - символ краси, кохання /див.Троянди й виноград/.
В.Куйбіда.

Троянди й виноград - символ єдності двох важливих сторін людського життя; насолоди від краси природи та мистецтва і творчої праці на благо людей; духовно багатого життя народу; поєднання духовного і сущого, божественного і земного; діянь людського розуму і фізичної праці; краси людського життя.

Троянди й виноград - символ єдності двох важливих сторін людського життя; насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці на благо людей /Коптілов В. У світі крилатих слів. - К.,1968. - С.145/.

На думку В.М.Борщевського, троянди й виноград символізують духовно багате, красиве життя народу.

Троянди й виноград належать до найдревніших культур на землі. Люди здавна поклонялися красі, витонченості троянди та корисності, плодючості, жертовності винограду. Смик Г. у статті «Біблійні рослини» пише: «Щонайбільшої шани у святому Писанні зажив виноград та його плоди й продукт - вино! Саме виноград серед ще кількох видів украй потрібних людям рослин посів чільне місце. Він є символом смиренного, покірного способу життя, працелюбства, благополуччя, достатку і спокою. Загалом же виноград у Біблії згадується понад 115 разів.

Гроно винограду одночасно символізує плодючість і жертовність, бо із нього роблять вино, зокрема, вино кольору крові. Йому відводиться символічне значення божественного Ягняти, яке зображувалося між колючками та гронами винограду.

Троянда /див. Троянда/ у світовій культурі є символом досконалості краси, витонченості. Більш конкретні символічні значення мають кольори троянди та квітів. Біла і червона троянди - символи печалі і любові, голуба троянда - символ нездійсненного, неможливого, золота - символ абсолютного успіху. Троянда, що має сім пелюсток, символізує священне число 7 /сім напрямків простору, сім днів тижня, сім чудес/, а троянда, що має 8 пелюсток, символізує відродження /Керлот Х., Словарь символов. - С.113,140/.

У древніх греків троянда була царицею квітів і мала свою символіку. «Греки носили квітку на голові й на грудях як символ жалоби, нетривалості нашого життя, котре так само швидко в'яне, як запашна троянда. У квітці троянди греки вбачали символ нескінченності, що виявлялася у її круглій, без початку і кінця, формі, саме тому на грецьких надмогильниках, пам'ятниках можна зустріти букет троянд.

Якщо в Греції троянда була то символом кохання і краси, то ознакою глибокого смутку, у римлян в часи республіки вважали її атрибутом суворої моралі, нагородою за видатні діяння. Із падінням Риму вона стала символом розкоші і розпусти. Окрім того, троянда для римлян першої республіки була священною квіткою і символом мовчання. У католиків троянда - небесна заступниця добрих справ.

В історії Англії троянда була символом горя, а червона троянда - символом меча і смертельної рани. У середньовіччі троянда стає знаком різних таємничих товариств /Золотницький Н. Квіти в легендах і переказах. - К.,1992. - С.45/.

Поєднання духовного і сущого, божественного і земного діянь людського розуму, духу і фізичної праці містить у собі образ троянди й винограду у людському суспільстві. М.Т.Рильський у 1957 році видав збірку поезій «Троянди й виноград». Цей образ сприймається як натхненна пісня про красу людського буття, красу мистецтва і природи, про творчу працю, що не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення, робить життя людей цілеспрямованим, потрібним:
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Л.Кожуховська.

Упир - див. Демонології української символіка.

Фенікс - символ вічного оновлення, безсмертя, періодичного руйнування; оновлення сонця; перемоги життя над смертю; невмирущості.

Це міфологічний птах, розмірами і зовнішнім виглядом схожий на орла чи окремими рисами на фазана. Він вогненно-червоного й золотого кольорів. Легенди про Фенікса виникли у давній Аравії, а потім поширилися в Єгипті і Греції. Відомо кілька варіантів цієї легенди. За одним Фенікс прилітає з Аравії до Єгипту для того, щоб принести мертвого батька для спалення в храмі бога сонця. За іншим, Фенікс спалював себе і відроджувався з попелу молодим і оновленим /»відроджувався з попелу»/. Більш поширений вислів із значенням вічного оновлення, безсмертя /Коваль А.П. Слово про слово. - С.351-352/.

Ще одна легенда стверджує, що Фенікс, відчуваючи наближення смерті, в'є гніздо із запашних смолянистих порід деревини. Готове гніздо він залишає під інтенсивним сонячним промінням. Гніздо спалахує і згорає дотла разом із птахом. Із залишків кісток народжується новий Фенікс. Він символізує періодичне руйнування й оновлення як безперервний процес життя. У Китаї Фенікс вважається імператором птахів і символом сонця. У християн він означає торжество вічного життя над смертю /Керлот Х. Словарь символов. - С.538/.

Образ Фенікса використовувався в українському іконописі. Фенікс - символ вічного відродження, невмирущості.
Л.Кожуховська.

Фіалка - символ смутку, смерті, але водночас емблема пробудження природи; девіз Афін; знак невинності, скромності, цноти, чистоти; беззахисності, відданості своєму коханому.

У греків фіалка вважалася квіткою смутку і смерті. Нею прибирали смертне ложе і могили молодих, дочасно померлих двічат. Символічне значення фіалки пов'язане із легендою про переслідування чарівної дочки Атласа богом сонця Аполлоном і передчасне перетворення на чудесну фіалку.

Фіалка була також емблемою пробудження природи і водночас девізом Афін, котрі Піндар оспівав як заквітчане фіалками місто, а скульптори й живописці зображували у вигляді жінки з вінком фіалок на голові.

Після греків фіалка ні в кого не користувалася такою любов'ю, як у давніх галлів, для яких вона була символом невинності, скромності і цноти, тому нею посипали шлюбне ложе.

Любов до фіалки перейшла до нащадків галлів - французів, у котрих під час поетичних змагань, які відбувались щорічно в Тулузі, однією з вищих нагород була золота фіалка.

У багатьох європейських народів фіалку вважали емблемою чистоти, беззахисності, відданості й вірності своєму коханому лицарю. Її неодноразово оспівували поети, зокрема, сучасник Людовіка XIV французький поет Демаре, посилаючи знаменитій засновниці літературних вечорів Жюлі де Рамбульє вінок із фіалок, змушує цю квітку говорити про себе ось що: «Не маючи честолюбності, я ховаюсь у траві, скромна своїм забарвленням, я скромна також і вибором місця; але якщо коли-небудь побачу себе на вашому чолі, то з найскромнішої квітки я стану найкращою».

За народним сонником, фіалка приносить радість. Вона має здатність причаровувати. Для цього тому, кого хочуть причарувати, потрібно під час сну бризнути на повіки соком фіалки, а потім, коли він прокинеться, прийти і стати перед ним.
В.Куйбіда.

Часник - див. Їжі та харчування українців символіка.

Чебрець - див. Ботанічна символіка.

Чорт - див. Демонології української символіка.

Шавлія - див. Ботанічна символіка.

Яблуко /яблуня/ - символ цілісності, земних бажань; попередження шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла, розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім'я народу; батьківщини, Батьківщини.

На думку О.П.Знойка, одним із атрибутів язичницької богині Лади /богині гармонії, любові, Матері світу/ було саме яблуко, що символізувало першопочаток усіх речей. Світова міфологія знає численні образи та символи, пов'язані з яблуком. У кельтській міфології існував острів Аваллон /»острів блаженних»/, де нібито росли червоні яблука безсмертя, зупинявся навіть час /!/ Скандинавська міфопоетична система знає богиню Ідумн, яка володіла золотими молодильними яблуками, що давали богам вічну молодість.

У грецькій міфології був образ саду із золотими яблуками, які стерегли Геспереди. Їх, за міфами, одержала богиня Гера від Геї як весільний подарунок. Здобуття цих яблук - один із дванадцяти подвигів уславленого Геракла.

Як відомо, яблуко із написом «найпрекраснішій», підкинуте Єрідою /дочкою Ночі/, внучкою Хаосу трьом богиням, стало причиною Троянської війни.

Міфологія адигів вшановує Тхагаледжа - бога плодючості та землеробства. За переказами, він нібито подарував людям золоте дерево, на якому за один день /!/ спіє дивне яблуко - наполовину біле, наполовину - червоне. Жінка, яка страждає безплідністю, з'ївши білу половинку, народжує дочку, червону - сина.

За біблійною легендою, Єва, з'ївши заборонений плід /яблуко/ із дерева пізнання добра і зла, зробила «первородний гріх». За це разом з Адамом була вигнана з раю і проклята Богом.

У католицькій іконографії яблуко символізувало гріхопадіння діви Марії /див. Богородиця/, яке воно переборює через Благовіщення.

Шанованим у християн є яблучний /другий/ Спас 19 серпня у православних, 6 серпня - у католиків. За віруваннями, до цієї дати категорично заборонялося їсти яблука, особливо тим жінкам, у яких померли діти. Це пояснювали тим, що нібито Ісус Христос, Мати Божа роздають цього дня усім дітям-небіжчикам яблука. Обділеними залишаться саме ті покійні діти, матері яких порушили заборону.

Відомий міфолог, фольклорист О.Афанасьєв /Древо жизни. - С.220/ писав: «Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком...; хворому дають міць та здоров'я; мертвому - життя, потворність перетворюють на красу; безсилля - у богатирську силу...»

Красива легенда, казка, - скажете ви. Не поспішайте іронічно посміхатися. Справа у тім, що в останні десятиріччя вчені-фізики висунули гіпотезу про існування тахіонів - частинок, які мають швидкість більшу, ніж швидкість світла. Якщо колись вдасться збудувати тахіонний космічний апарат, то люди, повернувшись на Землю, стануть молодші, ніж були! Ось і казка про «молодильні яблука» у гіпотезах фізиків ХХ століття!

У літературній традиції відоме яблуко Вільгельма Теля - героя середньовічної легенди «Сказання про стрільця». Він відмовився виконати наказ австрійського намісника у Швейцарії Гесслера. За це В.Теля примусили зробити надлюдське: стріляти у яблуко, покладене на голову ... його маленького сина. Тель влучив у яблуко, виявивши величезну витримку.

В українській літературі яблуко - символ дівочої краси /гарна, мов яблучко/, кохання, чистоти, добра, батьківщини. Напр.:
Білі яблуні у високості,
З медвянистою звадою,
Над захланністю і жорстокістю,
Над підлотою й зрадою.
/А.Малишко/.
Або:
В янтарі дрімають тихі луки,
Може, сниться їм лапатий сніг?
Одпливли мої літа розлуки -
Я спішу до тебе на поріг.
Там твоє й моє лежить минуле,
Яблуні шепочуть вдалині.
Увійду у хату: «Не забула?»
І ти, певно, тихо скажеш: «Ні...»
/М.Стельмах/.
О. Потапенко.

Яйце - символ зародження Всесвіту, космічного часу і простору; цілісності; потенційності; першопочаткового хаосу; таїни життя; воскресіння, надії.

Яйце - один з найдавніших символів. У Давньому Єгипті воно символізувало потенційну можливість, сім'я зародження, таїну життя. У Китаї вважали, що перша людина з'явилася з яйця, що впало з неба у воду, котра покривала землю.

У багатьох народів існує поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша - землею, а жовток - сонцем. Зображення яйця, з якого з'являється Всесвіт, відоме в Єгипті, Фінікії, Індії, Китаї, Японії, Греції, Фінляндії, Центральній Америці. Грецькі філософи - орфіки мали декілька варіантів космології й теології. За одним з них спочатку був час, потім з'явились Земля і порожнеча. Небо зліпило срібляне яйце, з якого народився Фанет - він же Фанес /світло або любов - Ерос/, божественний творець орфиків.

У грецькій міфології з образом яйця пов'язаний один із поетичних міфів про Леду та Зевса.

У християнській символіці яйце може означати непорочне народження, життя та воскресіння.

В індійській космогонії космічне яйце знесла божественна птиця на споконвічні води. Із світового яйця з'являється творець усього живого Праджапаті, якого пізніше почали ототожнювати з Брахмою.

У східних слов'ян яйце посідало важливе місце у ритуалах родючості. Звідси у Пасхальній обрядовості яйце - символ воскресіння Ісуса Христа і одночасно родючості.

В Україні до культу родючості з давніх часів належить звичай розмальовувати курячі або декоративні яйця - писанки /див. Писанка/. Писанка багата символічними образами. Кожний регіон України має свої особливості у визначенні кольорів та орнаментів, тобто свою власну символіку. У християнську добу всі ці символічні мотиви пов'язувалися з Великоднем /див. Пасха/.


Ю. Мільошин.

© State Museum of Natural History, National Academy of Sciences of Ukraine, L'viv 2009. All Rights Reserved
Project coordinator: Dr. Volodymyr Rizun, e-mail: Webm@ster: Roman Hural, e-mail:
Text, images and data on this website may be redistributed with hyperlink only: http://museum.lviv.net/pesi-ua/
Citation : <author>, <year> State Museum of Natural History, NASU, L'viv. Biodiversity Ukraine: <taxonomic group(s)>. http://museum.lviv.net/pesi-ua/.
Examples: Kaprus' I. (2009) State Museum of Natural History, NASU, L'viv. Biodiversity Ukraine: Collembola. http://museum.lviv.net/pesi-ua/
Visitor numbers

This site is optimized for 1280x1024 resolution and works best with Internet Explorer 8.0 and Mozilla Firefox 3.5.

Please click to upgrade for FREE!